Вільняк - Пол Стюарт

Очі хлопцеві заблищали, і він обернувся до нетряка.

— Не меч, а суще диво, га? — запитав Ксант.

— Твоя правда, — погодився Крабохват. — Судячи з вигляду — вочевидячки призначений для церемоній. Хоча, скажу тобі, йому те не завадить перетяти сорокуху або й двох за одним разом. — Він хрипко засміявся. — Хутко, хлопче, ми це дослідимо.

Ксант рубонув мечем повітря перед собою, зробив випад, потім широко замахнувся і завдав у порожнечу серію коротких ударів. І форма, і сумірність його частин були такі, що він зручно лягав на руку і, як живий, легко розтинав повітря. Чистий тобі щуроптах у польоті!

— Непогано, непогано, — похвалив Крабохват. — Як для тебе кутий. І ось що я тобі скажу, хлопче, якщо…

Нетряк замовк і прищулив очі. Небесні пірати біля нього також ураз принишкли і пильно озирали узлісся. Вони тримали другу лінію оборони, споруджену зі спиляних дерев.

— Відкрита місцевість! — ревів Громовий Вовкун, керуючи зведенням цих барикад. — Так ми не дамо сорокухам ударити зверху, з дерев.

Ген спереду, за просікою, Ксантові видно було першу лінію оборони, що її тримали примари на чолі з Феліксом. Він бачив, як їхній ватажок у шоломі подає підлеглим знак приготуватися до сорокушачої навали, якої, вони це розуміли, довго ждати не випадало.

Ось до Ксанта долетів грубуватий Крабохватів голос.

— Ані руш назад! — напучував хлопця нетряк.

Ксант на те лише міцніше стиснув руків’я меча і почав молитися, аби його не зрадила звага. Ніщо не порушувало нічної тиші, тільки зрідка у лавах небесних піратів, що позалягали за колодами, хтось покашлював чи півголосом сипав чортами. Усі не спускали з очей примар у першій лінії оборони — за просікою.

А тоді Ксант щось почув. То був вереск, від якого холола кров і шкіра бралася сиротами. Той зойк підхоплювали і ширили далі невидимі у лісовій пітьмі істоти.

— А ось і наші гості, — стиха промовив Крабохват. — Хай нас усіх боронить Небо!

З лісу вихором вихопилася широченна лава галасливих сорокух, наїжачена списами з блискучими наконечниками, бойовими молотами, кістяними ціпами, і налетіла на першу лінію. Ксант затамував подих. Тут і там спалахували запеклі сутички, і невдовзі сорокухи стали тіснити оборонців. У повітрі ляскало, ніби цвьохали пугами: то примари метали аркани, накидаючи їх на сорокушачі шиї. Оборонці відчайдушно відбивали ворожу навалу.

Та Ксант бачив, що попри всі їхні потуги, сорокухи дедалі напосідають, і в животі йому почав розливатися неприємний холодок. Гай-гай, галаслива орда роз’ярілих напасниць набагато переважала примар чисельністю.

Хлопця так і поривало накивати п’ятами, не дожидаючи, поки його змете навала пер і дикої люті. Мабуть, обличчя зраджувало його думки, бо Крабохват, обернувшись до Ксанта, поклав руку йому на плече. Ксант мовчки кивнув головою і міцніше стис меча. Блиску йому не бракує, та й гострий нівроку, але чи спинить він бодай одну з отих тварюк? Ще трохи — і він це з’ясує.

— Примари, назад!

То Фелікс громовим голосом, глушачи гук битви, подав команду до відступу, і прожогом повітря сповнилося лясканням арканів. Вони шугали вгору, перелітали над Ксантом та небесними піратами аж за другу лінію оборони і зашморгували гілля найближчих до неї дерев. Ще мить — і з гущі сорокух, які несамовито молотили ціпами, вилетіли примари в білому. Шугаючи в порожнечу, вони приземлялися по той бік укріплень.

Ксант аж рота роззявив із подиву. Нічого такого він не бачив ще зроду.

— Дуже непогано, — прогарчав Крабохват. — А зараз почнеться справжня масакра!

Розчаровано верещали біля першої лінії сорокухи: здобич вислизала з рук! Переваливши через укріплення, вони запорожнили всю просіку.

Ксант уже бачив ядучо-жовті очі дедалі ближчих птахотварей, місячне світло грало на їхніх гострих дзьобах та пазурах.

— Вогонь! — прогриміла оглушлива команда Громового Вовкуна, і з лав навколо Ксанта сипонула смертна злива арбалетних стріл.

Заверещали сорокухи першої хвилі, валячись під пазуристі лапи тих, що йшли слідом за ними, але величезна бойова зграя, схоже, ані на мить не стишила свого кроку.

— Вогонь! — знову пролунала команда. — Вогонь!

Після кожної сальви в лавах нападників утворювалися широкі прогалини, проте кровожерні бестії все сунули й сунули вперед.

— Вони вже тут! — зикнув Крабохват, коли сорокухи гунули на укріплення. Ксантові мало не занудило від нестерпного смороду тельбухів та сорокушачого посліду, яким відразу ж виповнилося повітря. З усіх боків, тут і там жаскі птахотварі, крешучи з очей блискавиці й клацаючи дзьобами, перепурхували через укріплення і як стій шарахали на небесних піратів. Ксантів сусіда Крабохват махнув алебардою — і голів у трьох галасливих сорокух-охоронниць як не було. Ксант шпирнув мечем уперед — і відчув, як двічі шарпнулася його рука: одна, а потім і друга сорокуха з розгону нахромилися серцем на лезо.

— Молодчага, хлопче, молодчага! — почув Ксант підбадьорливий Крабохватів зик, висмикуючи меча, липучого від сорокушачої крові. У вуха йому заревло, і серце шалено закалатало — от-от розірветься!

— Стережись! — ричав Крабохват. — Іззаду!

Ксант обернувся — і просто перед себе узрів зозулясту рудо-бежеву сорокуху. Здоровенна потвора уже замахнулася на нього ланцюгом із обсіяною шипухами кулею як голова завбільшки.

Пригнувшись, він спритно відскочив назад, не забувши зробити на лету різкий рух мечем знизу вгору. Раз — і кисть із кулею на ланцюгу перевертом полетіла геть, а лезо з усього маху вгородилося у шию птахотварі. Сорокуха захарчала і, звиваючись, як в’юн, бехнула на землю. Густа чорна кров бурхнула їй на груди.

Не встиг Ксант перевести подих, як на нього напосіли ще три жовтожарі сорокухи, озброєні серпами. Хлопець відчайдушно відбивав їхні випади і, пригинаючись, ухилявся від дзьобів та кігтів. Обличчя заливало потом, груди ходором ходили, у