Вільняк - Пол Стюарт

— Ану ж сорокухи їх випередять? — засумнівався Фенбрус.

— Тоді нам доведеться відбивати напад самим, — сказала Варіс. — Тут ми, Бібліотекарські Лицарі, примари, небесні пірати…

Вовкун ствердно кивнув головою.

— До драчок із кощавими птахотварями нам не звикати, — хихикнув капітан і вхопився за руків’я великого кривого меча, почепленого на поясі. — Порішити кількох зайвих сорокух — суща втіха.

— Ну, добре, — погодився кінець кінцем Фенбрус Лодд. — Але всі вояки повинні розлучитися зі своїми берестяними сувоями. Нехай віддадуть їх бібліотекарям чи городянам, і нехай ті сидять з ними на деревах до кінця битви. Гріх ризикувати бодай одною книжкою святої Великої бібліотеки.

— Кому що, а тобі берестяні сувої! — пирхнув Фелікс. — Тату, — обернувся він до Фенбруса. — Якщо ми програємо цю битву, можна забути навіки і про берестяні сувої, і про Велику бібліотеку! Сорокухи винищать усіх, а хто вціліє, того обернуть на раба!

Звістка про бойову зграю хутко ширилася Залізнодеревною пущею, і переселенці на саму думку про можливу зустріч із кровожерними птахотварями з холодним некліпним поглядом поринали в німе заціпеніння.

Раз по раз тривожно позираючи у небо, Ксант знову подерся на дерево. Він сягнув до верховіття, і щоразу, як Бібліотекарські Лицарі, повертаючись із рейду на Східний курник, здійснювали посадку, кидався то до того, то до того, ловив їх за руки і всіх питав одне й те саме:

— Ви не бачили Маґди Бурлікс? Ви не бачили Маґди Бурлікс?

Здебільшого бібліотекарі лиш заперечно хитали головами. Декотрі не бачили дівчини, а переважна більшість і гадки не мала, що вона за одна. Ксант потроху впадав у відчай.

Забачивши доволі тілистого бібліотекаря, що скеровував свого човна на сусіднє дерево праворуч, Ксант — ет, що буде, те буде! — перестрибнув на те дерево, не звертаючи жодної уваги на порожнечу між стовбурами. Бібліотекар кинув на хлопця цікавий погляд.

— Маґда? — видихнув Ксант, зводячись на ноги, і завмер, затамувавши подих.

Бібліотекар саме закінчував припинати човна.

— Боюся, ні, — відповів він. — Мене звати Портікс.

Ксант досадливо зсунув брови.

— Я питаю, чи не бачив ти Маґди, — пояснив він. — Маґди. Маґди Бурлікс.

Та бібліотекар тільки похитав головою і подався геть. Ксант і собі вже зібрався вертати назад, коли це з тіні виринув ще один, височенький бібліотекар. На його руку було навинено линву, якою він тяг свого човна у формі метелика.

— Маґда Бурлікс, кажеш? — поцікавився бібліотекар. — А ти їй що, друг?

Ксант із готовністю кивнув.

— Так, — поквапливо сказав хлопець. — Ми були разом у Нижньому місті.

Високий бібліотекар ступив крок уперед і, поплескавши Ксанта по плечі, промовив:

— Боюся, друже мій, нічого втішного я тобі не скажу. Її збили над Східним курником. Мені боляче це казати, але з нами вона вже не повернулася.

Самиця тілдера, що паслася на лісовій галявині, звела голову і, здригнувшись, заворушила вухами. Її тугі рожеві ніздрі затремтіли, втягуючи повітря. Вона зачула наближення якоїсь небезпеки.

Її неспокій почав передаватися іншій звірині. У верховітті, попереджуючи про небезпеку, тривожно закашляли куарми, загомоніли кажани-кахикала, зацвенькали снігуни. Ціла родина лемурчиків, тремтячи, зачаїлась у високій траві, відчайдушно силкуючись перебороти паніку і не виказати себе. Проте давалося їм це важко. Зрештою одному з наймолодших лемурчиків просто урвався терпець.

— Вай-і-і-і — кха-кха-кха-кха-кха… — заверещало звірятко, порозкидало накриття і, як блакитна блискавка, майнуло геть. За ним кинулись і решта.

Перескакуючи з дерева на дерево, дали хода і повзуни. Знялися в небо кажани-кахикала та снігуни. Рибожаби та пурхайлеза, вепри-верхолази та цвіркуни, а також решта істот, які ще хвилину тому нишкли, готові абиколи зірватися з місця — хто клусом, хто чвалом, а хто й летючи на крилах, — навсібіч пороснули зі своїх схованок.

Небавом на лісовій галявині панував справжнісінький шарварок, у якому чулися проразливий вереск, рики, форкання, здіймалися хмари пилу… Всі лісові мешканці панічно тікали однією безладною купою. Ось із загальної мішанини вигулькнула тілдериха, і, стрибаючи, наче в неї були не ноги, а пружини, зникла в лісовій гущавині. Минула ще мить — і на галявині запала мертвецька тиша.

Стало німо, порожньо і так спокійно, як буває в мент затишшя перед бурею, чи на світанні. Жоден звук, жоден порух вітерцю не тривожив лісового безгоміння…

Але тиша виявилася нетривка: ось на галявину із хащі вийшла перша сорокуха. Заграло, заблищало сонце на рудуватому оперенні, на кістяному ціпові. За першою сорокухою з’явилася друга, третя… Ще мить — і тисячі сорокух, уся їхня незліченна бойова зграя, рухаючись широким фронтом, схожим на ланцюг вогняних сполохів під подувами ураганного вітру, заповнила галявину. Птахотварі невтомно прямували до мети.

Яких тільки сорокух тут не було: сірі, руді, сіро-руді; смугасті, рябі, зозулясті, крапчасті; з пір’ястими комірами, з м’ясистими гребенями. Усі як одна були озброєні гострющими, як лезо, дзьобами та кінчастими пазурами, а якщо й це знаряддя смерті не наганяло холоду на ворогів, у хід ішли страхітливі на вигляд списи, булави, піки, ціпи, криві серпи, зазублені мечі…