Вільняк - Пол Стюарт

Заспокійливо обійнявши Ксанта за плечі, Кулькап присів біля нього.

— Дай Рукові трохи часу, — сказав старий професор. — Йому треба відпочити.

— Але ж його очі… — випалив Ксант. — Вони світилися, і їхній блакит був такий дивний… Та й шкіра теж… Усеньке його тіло — світилося…

— Знаю, знаю, — кивнув головою Кулькап. — Від цих балачок уже гудуть крони дерев. Здається, ти казав, його захопила руда буря?

Ксант мовчки кивнув головою.

— Колись і мені випало зіткнутися з чимсь таким, — замислено промовив Найвищий Академік.

— Справді? — не повірив Ксант.

Кулькап ствердно кивнув головою.

— Шляхи Небесні й справді недовідомі, — проголосив старий професор. — Ще бувши молодшим учнем у старому Санктафраксі, я здибався з юним капітаном небесних піратів, якого поглинула Велика буря. Коли його знайшли в Каменосаду, він весь сяяв з голови до ніг точнісінько, як Рук.

— А що далі? Він одужав? — поцікавився Ксант.

— Сяйво щезло за кілька днів, — заспокоїв його Кулькап. — Сили його відновилися, а одного разу, цілком випадково, коли він грозової ночі стояв на балюстраді у старому Санктафраксі, до нього повернулася пам’ять. — Професор похитав головою. — Сподіваймося на це і в нашому разі.

Ксантові з подиву перехопило дух.

— Себто, може бути й так, що він уже не згадає, хто я? — занепокоївся він.

— Нерідко Небо разить, — пояснив Кулькап, і, підвівшись із каменя, широко розставив руки, наче намагався обійняти весь Темноліс, — а Земля зціляє. — Він усміхнувся. — Ну, гайда. Не сидіти ж тобі цілу ніч на землі. Це небезпечно…

Ксант знічено пощулився.

— У мене там топиться підвісна пічка, — вів далі Кулькап. — Та й вечерю ми поділили б на двох. Ну, що ти на це скажеш?

Ксант кинув оком на ведмежий барліг, знов повернувся до Кулькапа і всміхнувся.

— Дякую, — сказав хлопець. — Ви мене спокусили.

Залізнодеревна пуща, де отаборилися переселенці з Нижнього міста, вивищувалася над довколишніми деревами, і її гострі верхівки стирчали над лісом, мов наконечники велетенських стріл.

Колись такі пущі правили за дорожні орієнтири і спілчанським кораблям, і небесним піратам. Тепер же, коли світ спіткала кам’яна пошесть, поклавши край великому повітроплаванню, по них стали орієнтуватися відважні юні Бібліотекарські Лицарі, які літали на небесних човнах, витесаних із дерева. Тож не дивниця, що переселенці зупинилися саме тут, чекаючи на поворот бібліотекарських флотилій.

Діждавшись їх, весь різношерстий натовп городян, бібліотекарів, небесних піратів та примар рушив би далі до Вільних галявин під повітряним прикриттям Бібліотекарських Лицарів.

— Не злазь униз, — напоумлював Кулькап Ксанта, прошкуючи з ним пругким лісовим ґрунтом до здоровенної залізнодеревної сосни. — Наближається ніч, і лишатися на землі небезпечно.

Вони поминули стадо волорогів, які збилися у велике нерозривне коло, постававши хвостами досередини, а рогами назовні. Тварини міцно спали. Кулькап ухопився за мотузяну драбину, що звисала з величезної гілляки, і подерся нагору. Ксант хутенько пішов за його прикладом.

На дереві тут і там світилися криті лампи та підвісні ліхтарі, осяваючи широченне, що й руками не охопиш, залізнодеревне гілля. Стояв гамір, свист. Переселенці кріпили до линв ящики, торби, скрині й витягували їх на дерева. На повбиваних у дерево гаках трималися кухняні жаровні та гамаки, де по четверо, п’ятеро, а подеколи й по шестеро спали рядочком переселенці.

Підіймаючись угору слідом за Кулькапом, Ксант трохи бентежився, бачучи навколо себе бібліотекарів. Хай йому грець, йому знов захотілось опинитися на якомусь сусідньому дереві, де таборились інші переселенці й не було юних бібліотекарів! Сім’ї привітних міських гномів, дрібногоблінів та лісових тролів, збіговиська грубих нетряків, зграйки незлостивих живолупів… і всім їм допомагали горлаті небесні пірати та всюдисущі примари, що знай собі стрибали з гілки на гілку, з дерева на дерево, безнастанно працюючи своїми арканами та абордажними гаками.

Ксант чув спиною пекучі безжальні погляди, чув неприязний шепіт. І поки вони йшли до печі Найвищого Академіка, хлопець геть-чисто розкис.

— Як посуваються справи, Гарулусе? — спитав Кулькап у молодшого бібліотекаря.

Той підвів голову.

— Уже майже готове, Найвищий Академіку, — доповів Гарулус. Він поколотив рагу, зачерпнув дерев’яною ложкою і скуштував. — Хм-м-м, — думно замугикав він, — мабуть, ще дрібка солі не завадить. — Із цими словами Гарулус простяг ложку Кулькапові. — А як на вашу думку, Академіку?

— Я не сумніваюся, що воно смачне, — заспокоїв його Кулькап і підштовхнув Ксанта ближче до кола переселенців. — Дай-но і хлопцеві трохи скуштувати.

Гарулус аж на лиці змінився. Він поколотив ложкою в кипучому рагу, зачерпнув гарячого варива і простяг Ксантові. Та щойно Ксант намірився сьорбнути, як капосний хлопчисько наче ненароком перехилив ложку, і все рагу вилилося Ксантові на груди.

— Ой, лишенько. Який же я незграба, — буркнув Гарулус.

— Гей, ти… — спалахнув Ксант, крешучи з очей блискавиці й мимоволі зціплюючи кулаки. Це вже було занадто.

Гарулус задрижав і вмить сховався за Кулькапом.

— Пане Найвищий Академіку! Ви ж бачили: я ненавмисне! — зарепетував він із-за Кулькапової спини. — Ні, ви тільки погляньте на нього, пане Найвищий Академіку. Це не людина — звір, дикий звір! — лящав тремтячим голосом Гарулус.

— Ну-ну, — спокійно звернувся до Ксанта Кулькап, лагідно кладучи йому на плече руку і хустинкою витираючи його туніку. — Просто в тебе, Ксанте, був важкий день. Ти геть змучився. О, диви, жодних слідів!..

— Хто став колись Сторожем Ночі, той залишиться ним довіку, — просичав Гарулус, нахабніючи знову. — Стривай, доживемо до Дізнання — там тебе виведуть на чисту воду.

— Облиш, Гарулусе, — сказав Кулькап, проймаючи молодшого бібліотекаря крижаним поглядом. — Що