Вільняк - Пол Стюарт

Гарулус досадливо крекнув і тільки знизав плечима.

— Воля ваша, Найвищий Академіку, але я на вашому місці був би обережніший…

— Авжеж, авжеж, — урвав Кулькап, спроваджуючи його до мотузяної драбини. — За мене, Гарулусе, можеш не хвилюватися. Ми із Ксантом давні друзі, правда, Ксанте?

Молодший бібліотекар залишив їх, озирнувшись на відході через плече. Тим часом Кулькап підійшов до печі й наповнив дві миски парким рагу.

— Давні друзі? — запитав Ксант, коли вони, посідали скулиніг на коцах біля теплої підвісної печі й заходилися вечеряти. — Себто ще відтоді, як я був вашим тюремником у Вежі Ночі?

Кулькап усміхнувся.

— Дарма що ти був Сторожем Ксантом, уже тоді, в тих осоружних казематах, я знав, що ти — добра душа. Ти часто був моїм гостем, звірявся мені зі своїми гризотами, не цурався моїх знань про Темноліс, про те, що він таїть у собі…

— Але ж я був вашим тюремником, — похмуро відказав Ксант і поставив миску, так і не діткнувшись до рагу. — А ще я був нишпоркою Найвищого Сторожа Ночі. Бібліотекарі це знають — і для них я завжди залишатимусь чужинцем.

— Доведеться почекати Дізнання, — промовив Кулькап, — коли вже будемо на Вільних галявинах.

— Дізнання? — перепитав Ксант, і в чорних його очах промайнуло занепокоєння.

— На Дізнанні комусь доведеться виступити або за, або проти тебе, — пояснив Найвищий Академік, відставляючи набік порожню миску. — І мені, далебі, не хотілося б бути за доповідача. Тож усе, що я скажу, може тобі вийти не так на добре, як на зле. Ні, тут треба, аби хтось засвідчив, що ти повівся гідно… — Професор зазирнув Ксантові в обличчя і всміхнувся. — А тепер доїдай вечерю. Е, та ти ж її й не торкався.

— Я не хочу їсти, — сказав Ксант, і то була чиста правда. Згадки про Дізнання, яке чекало на хлопця на Вільних галявинах, було досить, аби відбити йому апетит.

— Тоді, юначе, гайда до свого гамака, — запропонував Кулькап. — Вигляд у тебе змучений.

— Слухаюсь, — кинув Кулькап, рушаючи спати.

— І не переймайся, — гукнув йому навздогін Найвищий Академік. — Завтра буде видніше.

Ксант тільки кивнув головою на відповідь. Легко йому казати! Уже лежачи в гамаку і мовчки споглядаючи крізь гілля вгорі світло сигнальних маячків, почеплених на вершечках залізнодеревних сосон, він марно намагався побороти своє збентеження. А що, як пам’ять так і не повернеться до Рука? І де зараз Маґда? Ксант повернувся на другий бік, щільніше вгортаючись у ковдру. Може, й правду казав Найвищий Академік, подумав він, поринаючи у сон: ранок покаже.

Цю ніч Ксант не проспав, а продрімав. Сон його весь час тривожили гуки нічного Темнолісу. Вереск пурхайлеза, писк куармів, далеке голосіння блукай-бурмил, що перегукувалися з родичами, залеглими на спочинок у своєму замаскованому барлозі.

Прокинувся він о схід сонця від неприємного скрекоту кровососних кажанів-кахикал — бридких потвор із банькатими фіолетовими очима та цівуватими сисальцями. Їхня зграя обпала дерево неподалік, і нетряки та плескатоголовці торохтіли палицями та галасували, як навіжені, щоб їх відігнати.

Ксант перевернувся на другий бік і став озирати дивний лісовий табір серед гілля залізнодеревних сосон. На грубій корі та сосновій глиці, пробиваючись крізь верховіття, вигравало сонячне світло, напрочуд яскраве і тепле після вчорашньої негоди. Таки мав рацію Кулькап: сьогоднішній ранок був куди приємніший за вчорашній вечір. Хто знає, може, й справді нині буде видніше…

— Зі сходу наближається небесний човен! — долинув високо зверху голос одного з дозорців: до Залізнодеревної пущі підлітала флотилія.

Ксант почав підводитися з гамака, а Темноліс тим часом заворушився, завирував: усі нетерпляче ждали, яку звістку принесуть Бібліотекарські Лицарі.

— Рухаються від Присмеркового лісу! — прокричав хтось.

— Певне, флотилія Професора Темрявознавства! — розітнувся другий голос.

Тим часом на другій гілці, трохи вищій за Ксантову, Фенбрус Лодд передавав Кулькапові свій далекогляд.

— Авжеж, — долетіли до Ксанта слова Найвищого Академіка. — Це й справді Таллус. Сподіваймося, з добрими новинами.

Прикриваючись долонею від сонця, Ксант дивився, як чимраз більшають далекі цятки. Човни хутко зближалися, ось уже видно освітлені сонцем туго напнуті вітрила, гойдаються балансирні гирі. Човни спритно розверталися і навально ринули вниз, шукаючи, де сісти. Незабаром небесні човни обліпили все верховіття Залізнодеревної пущі — і кахикала, зі страшенним обурено-лячним лементом нарешті покинули ліс.

— Гей, там! — гукнув Фенбрус, звертаючись до Професора Темрявознавства, що, маневруючи на своєму небесному човні поміж дерев, спускався на землю, видивляючись, де б його сісти. — З поверненням вас, Таллусе! Які новини?

— Жодних! — відповів Професор Темрявознавства, садячи човна долі й вилазячи з нього на землю. — Не знаю, де ті сорокухи і що вони поробляють, але у Присмерковому лісі їх чортма.

Фенбрус спохмурнів.

— Дивно, — промовив Великий Бібліотекар, думно потираючи підборіддя. — Вони ж нечулі до впливу лісу, і я був твердо переконаний, що вони рихтуватимуться вдарити саме звідтіля…

— Вони чи не відчували, що їм перебаранчить Велика буря, — пояснив професор. — Ти ж знаєш, які ці тварюки чутливі до найменших погодних змін. Будь певен, Фенбрусе, — ніщо живе, і сорокухи в тім числі, не пережили б вибухової хвилі, коли в ліс з усієї сили вгородилася блискавиця.

— Ви бачили, як це сталося? — запитав Кулькап.

Професор Темрявознавства ствердно кивнув головою.

— Від початку до кінця, — заходився описувати він. — Від наближення буремного вихору і до удару бурефраксової блискавиці. Таке варто було побачити, — зауважив професор, — хоча воно в підметки не годиться тому, що було потім. Знявся могутенний блискучий рудий вихор