Вільняк - Пол Стюарт

— Ка-а-ар, ка-а-ар! Кут-кут-кут! — пронизливо залящало у верховітті. То кричала сестра-сорокуха з червоно-фіолетовим оперенням, сидячи на зубощирі, що стрибав із гілки на гілку.

— Кір-кір-кір! — залунало зусебіч: то з вершечків дерев кричали у відповідь інші сестри.

Скірні сестринським покликам, сорокухи, ні на мить не гальмуючи руху, розвернулися в потрібному напрямі. Вони сунули вперед, мов ворушка маса різунів, мов нестримна буря, і за весь час ходні ані разу не стишили кроку. Серед гілля, міцно стискаючи повіддя, просувалися на зубощирах шляхетні Сестри-Сорокухи. Їх було кількасот, усі — строкато оперені й закуті у яскраву лицарію. Вони вели бойову зграю до далекої мети.

На чолі війська, сяючи золотом захисної бляхи, їхала молода курникова матка — Матінка Шматуйпазур Третя. Ось вона закинула назад свою голову з хижо палаючими очима і пронизливо заверещала:

— Кут-кут-кут-ка-а-ар!

Її червоне оперення з домішкою жовті, фіолету й сині, так блищало у парусах ранкового сонця, аж сліпило очі, і коли зубощир щодуху мкнув через ліс, її пір’яний нашийник та хвостові пера майоріли на вітрі, — незабутнє видовище! Бойова зграя, що просувалася низом, придала ходи в ноги.

Трохи позад неї, теж верхи на зубощирах, дріботіли Сестра Брудножовть, Матінка Дмиперо та вся сорокушача старшина. Слідом за ними, на шворках, сунула чимала зграя когутів-сорокунів.

— Як добре, що ми знову в русі, — пропищала Матінка Дмиперо.

— Знаменито, сестро! — підхопила Сестра Брудножовть, смикаючи за шворки, що їх тримала в руці. — Поглянь, як тремтить перед нами Темноліс! Коли нашу бойову зграю охопить шал, ніщо не встоїть на її шляху!

— Крихітки мої! — кудкудакала Матінка Дмиперо. — Аж не віриться, що вони тільки недавно з’явилися на світ. Ге, поглянь-но лиш на Матінку Шматуйпазур! — І вона аж завуркотіла з утіхи.

Сестра Брудножовть ствердно кивнула головою.

— Природжена курникова матка, — промовила вона. — Я це зрозуміла тільки-но вона вилупилася з яйця. Не встигла ще й шкаралупа вистигнути, як вона вже перебила й пережерла всіх курчат у своєму відділку. Просто дивовижно!

— Я жду не діждуся, коли побачу її в ділі, — промовила Матінка Дмиперо.

— Терпіння, сестро, — відповіла сестра Брудножовть. — Якщо Бібліотекарські Лицарі не збрехали, ми незабаром там будемо, і переселенці з Нижнього міста — наші! — Вона заплющила очі й солодко всміхнулася.

О, як верещав, кричав і благав про смерть полонений Бібліотекарський Лицар, як він корчився в муках, коли вона, вершечок за вершечком, впинала в нього свої пазурі, по крихті вириваючи з нещасного відомості! Коли ж вона витисла з нього все, що її цікавило, в отій бібліотекарській потолочі раптом пробудилася жадоба життя і вона заблагала про ощадок.

Брудножовть добре пам’ятала, як вона зглянулася над бранцем. Аби зайве не мордувати його понівеченого тіла, вона одним помахом дзьоба видерла у нього серце, і живцем його проглитнула. Смакота! Бібліотекар побачив, як пожирають його серце, і аж потому сконав.

Сестра Брудножовть пустила свого зубощира галопом, і коли ліс на мить розступився, виразно побачила масив могутніх Залізнодеревних сосон, що вивищувалися над рештою лісу, бовваніючи ген-ген удалині проти жовтаво-рожевого неба і вражаючи уяву своєю похмурою величчю.

— Уже палицею докинути, — сласно кудкудакнула Сестра Брудножовть. — Уже недалеко. Я вже чую у роті смак їхньої крові!

Нарешті приготування було закінчено, і тепер над пущею дзвеніла напружена тиша. Вгорі, на самісінькому вершечку залізнодеревної сосни, сиділи Фелікс Лодд та Громовий Вовкун і щось обговорювали, до решти поглинуті розмовою.

— Гадаєте, вийде? — запитав Фелікс.

— Мусить вийти, — запевнив його капітан небесних піратів, — а ні, то хай поб’є мене грім небесний, якщо всі ми, хто тут є, не обернемося на купу безживних тіл!

— Або на рабів! — невесело докинув Фелікс.

— Повір мені, якщо сорокухи переможуть, рабів можна буде на пальцях полічити, — заперечив Громовий Вовкун, скупчено потираючи підборіддя.

Фелікс здивовано звів брови.

— Якщо вірити твоєму Професорові Світлознавства, це молода бойова зграя, — пояснив капітан піратів.

— Він не мій Професор Світлознавства, — відказав Фелікс.

— Хай буде по-твоєму, юначе, — погодився пірат, — але так чи інак, а на світ ті сорокухи з’явилися тільки недавно. У них ані дисципліни, ані досвіду. Досить їм устряти в бійку, їх прожогом опановує жадоба крові, і спинити їх може лише власна смерть. Закарбуй собі на лобі.

Громовий Вовкун узяв прозорну трубу і став вдивлятися у далечінь понад Темнолісом, вишукуючи якісь ознаки наближення сорокушачих орд.

— Ну, як, щось видно? — запитав Фелікс.

Небесний пірат заперечно похитав головою і склав прозорну трубу.

— Поки що нічого, — похмуро відповів він, — але вони йдуть, будь певен. — Він примружив очі й нюхнув носом повітря. — У мене чуття на цю погань…

Тим часом до Ксанта під деревами підійшов нетряк у піратському плащі з мордобрилячої шкури та алебардою в руці.

— Ти бібліотекар, так? — запитав він, пильно оглядаючи хлопця. — І ви, і городяни повинні бути на Світляковій горі. Сорокухи ось-ось наскочать. Чи мо’, тебе не сповістили? — додав він ущипливо.

— Я шукаю друга — Рука Човновода… — махнув Ксант на вже порожній блукай-бурмилячий барліг, що виднів попереду. — Але, бачця, його тут уже немає.

— Рук Човновод? — перепитав нетряк. — Чи це, бува, не бібліотекар, якого захопила руда буря?

— Так, це він, — зітхнув Ксант. — Блукай-бурмила виходжували його у своєму барлозі..

— Ну, якщо він з тими ведмедями, за нього можна не боятися, — проголосив нетряк. — Натомість тобі не завадило б пошукати безпечнішого сховку. Ти на долині, а сорокухи можуть нагодитися першої-ліпшої