Вільняк - Пол Стюарт

— Що правда, то правда, Осип-Місту до Вільних галявин як куцому до зайця, — погодився Фелікс. — Гаразд, якщо ти вже досхочу викричався, ходімо далі, бо так ми й до нових віників Озерного приплаву не добудемось!

І вони стали спускатися протилежним спадом. Спереду на них уже чекали трійко блукай-бурмил, які рухалися набагато швидше за Рука з Феліксом. Рук не міг не зауважити, що вигляд у тварин був збентежений, їхні крихітні вушка тремтіли, носи раз по раз утягували повітря, очі тоскно позирали на узлісся Темнолісу, що мрів ген-ген далеко.

— Ве-вулах, ві вулах! — гукнув Рук, наближаючись до звірів. Даруйте, друзі, що ноги в мене не такі прудкі, зате на серці легко-легко!

— Вела-гуліма. Вег-ве, — відповіла Вумеру, відриваючи погляд від Темнолісу і пускаючись у подальшу путь. Як гарно, що ти вже одужав. — Вуг-вурра-ве. Ве-лірра, — тихенько прогарчала вона хлопцеві на вухо. Друже, ми чекатимемо на тебе стільки, скільки буде треба.

Далі, підступаючи зі сходу, стояла непролазна стіна шпичастих дубів, обступаючи недоступну Долину блудів і контрастуючи своїми чорними й темно-синіми барвами з блакитним небом та білими хмарами. Поминувши поля пшениці-долинки та ячменю-синцю, вони знов зупинилися. Попереду під вранішнім сонцем мерехтіло озеро, а в його блискучому плесі відсвічували велетенські обриси дерев Залізнодеревної галявини, простертої на тому боці.

— Дивлюся на те все — і аж дух займає! — зізнався Рук. — І хоч би скільки дивився, завжди так.

— Але ж і краса нівроку, — притакнув Фелікс. — Скажи, де ще таке побачиш?

Східніше, чергуючись із світляковими насадженнями, купчилися хижі — то були сельбища лісових тролів. Попри ці хатини, від лісозаготівель до Великого озера, де далеко у воду вганявся широченний дерев’яний приплав, тяглася, звиваючись, як змія, процесія з запряжених волорогами возів, навантажених лісом.

— Озерний приплав! — ахнув Рук, зачаровано дивлячись на Академію Бібліотекарських Лицарів, де колись, давним-давно, йому довелося осягати таємниці повітроплавання. А може, то йому тільки видавалося? — Вона майже не змінилася, — відзначив він. — А то що таке?

Фелікс поглянув, куди показував Рук, і всміхнувся.

— А я саме думав, помітиш ти чи її ні, — сказав він. — Це — гордість і радість мого батька — Нова Велика бібліотека Вільних галявин. Певніше, тут буде бібліотека, коли закінчать будівництво.

Рук, мов зачарований, дивився на величезну споруду, дивуючись, як він примудрився не помітити її відразу. Споруда була височенька, округла і містилася якраз навпроти Озерного приплаву. Риштування, що сягало горішніх ярусів новобудови свідчило, що вона й справді недобудована. Та навіть незавершена, бібліотека вражала уяву своїм виглядом. Крім того, щось дуже знайоме було в її обрисах, але що?..

— Здається, десь я таке вже бачив, — зізнався Рук.

— Часом, не тоді, як ти спав у коконі і бачив химерні сни? — усміхнувся Фелікс.

Рук заперечно похитав головою. Дорогою сюди він і справді переповідав Феліксові сни, побачені на Острові Сон-дерев, але вежу цю він напевняка бачив не там.

— Ні, — сказав він уголос. — Ця будівля — точнісінька копія Великої бібліотеки у старому Санктафраксі! Я бачив її зображення на старовинних берестяних сувоях…

— Сувоях, кажеш? — перепитав Фелікс. — Пошившись у бібліотекарі раз, ти потім бібліотекар до гробу? — Він легенько штовхнув друга. — Що ж, ходімо, якщо вже йдемо. Мій батько чекає на зустріч із тобою.

І він повів Рука та блукай-бурмил дорогою, що бігла до Великого озера. І так громіздка бібліотечна споруда стала ще більшою. Головна кругова стіна мала заввишки ступнів вісімдесят, а то й більше. Сягаючи вгору, вона вінчалася дахом у вигляді величезного багатогранного конуса. На всі боки від неї відходили консольні опори з навісними галереями та поземні помістки, що мали правити за посадкові майданчики для повітряних човнів, якими кишіло небо.

Гвалт і метушня стояли несусвітні, і на перший погляд могло видатися, ніби тут панує неймовірний безлад. Та приглянувшись пильніше, Рук добачив у всьому певний лад. Злагоджено працювали будівельники, гобліни-будівничі гучно віддавали розпорядження, а бібліотекарі наглядали за ходом будівництва.

З південного сходу, від лісозаготівель, по курному шляху тяглися торопкі підводи з будівельним деревом. Їх було запряжено волорогами, а правували ними лісові тролі. Коли підводи під’їжджали до озера, їх розвантажували, громадячи дерево у величезні стоси. Тоді до роботи ставали нетряки та плескатоголовці: обтинали гілля, обкоровували стовбури і розпилювали їх на широченні бруси. По високому дерев’яному даху снували дрібногобліни-покрівельники, вони обшивали його гонтою зі світлякового та олив’яного дерева, мостячи її ошатними рядами та у вигляді мудрованих візерунків. Живолупи з міськими гномами обв’язували перекинутими через підіймальні блоки линвами в’язки приготовленого дерева і корбами підіймали його нагору, де теслі та столяри майстрували переходи.

— Ого! — не стримався Рук, коли вони підійшли ближче. — Скільки люду тут працює! І як споро!

— Ще б пак! Коли вільняки беруться щось будувати, то під руками в них усе горить, — пояснив Фелікс, також непомалу вражений побаченим. — Бачив би ти мого батька, Руку!.. Знаєш, я ще не бачив, щоб старий книжковий хробак отак радів душею! Якщо вже говорити про нього…

Вони вже підходили до величезних залізнодеревних дверей бібліотеки, і від безнастанного гуркоту, гупання, чиргикання пил та гучних команд нагорі можна було оглухнути. При вході було повно нижньомістян, і всі сміялися, жартували, вітали одне одного.

— Як, Турляю? Ти таки дістався сюди? — не міг натішитись якийсь дрібногоблін, поплескуючи по спині найближчого до себе нетряка. — Я загубив тебе ще на Світляковій горі. Як твоя малеча, жива-здорова?

— Еге ж, дякувати Небу, — відповідав йому нетряк. — Ми всім сімейством поселилися в файній печері, а тепер явилися сюди зі своїми берестяними сувоями в руках.

— І я так само, — засміявся щасливий дрібногоблін.

Посеред гамірного натовпу вирізнялася огрядна постать самого Фенбруса Лодда. На його масивному обличчі з бородою сяяла блаженна усмішка.

— Друзі, друзі! —