Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

Казик не чув цих міркувань. Він готувався до мученицької смерті. Він ніколи не горів на вогнищі, але був певен — вогонь передусім знищить його елегантні чорні черевики, в яких він проходив усього вісім місяців. А якщо ці бандити підкинуть у вогнище побільше сухого галуззя, то займуться і холоші…

— Не вдасться вам ця штука! —люто вигукнув Казик. Він навіть хотів був гордо випнути груди, щоб підкреслити своє геройство, але марно: мотузка не давала йому рухатись. — Не вдасться тобі, почваро! Болото на вас чекає, шакали, троглодити! Ви благатимете пощади, а ми вас головами просто в багно, в чорну смерть!

— Відв’яжи його! — гукнув капітан Піжонові. — У нього й справді щось у голові помішалося! Хай йому грець!.. Ну, чого рота роззявив? Переріж мотузку, бо він геть збожеволіє…

Але Піжонові було не до Казика. Наче загіпнотизований, він дивився на кущі, з-за яких вигулькнула на диво знайома постать. Капітан Антось теж глянув у той бік і, як і личить доброму командирові, перший упізнав ворога. Ворог ішов підозріло швидко. І тепер уже не було жодних сумнівів: його дуже цікавить дика груша й прив’язаний Казик, що репетував чимдалі несамовитіше.

Кожна хвилина була тепер на вагу золота. І капітан негайно віддав наказ відступити.

— Товариство! На горизонті сторож Миколай!.. Мерщій ходу! Кожен — в інший бік… збір через півгодини біля старого млина.

Останніх слів капітана ніхто вже не почув. Троглодити в паніці покинули бойові позиції ще в той момент, коли прозвучали слова: «На горизонті сторож Миколай». Застугоніла земля під підошвами втікачів. Зашелестіли кущі, тріснула якась галузка, і ось уже на галявинці стало тихо, як у вусі.

«Спалили мене, чи що?» — подумав Казик і розплющив очі.

Аж ні — він живий, і перед ним стоїть сторож Миколай!..

Сторож мовчки дивиться на прив’язаного героя. Це мовчання починає, дратувати Казика більше, ніж недавній галас троглодитів. Пан Миколай здивовано хитає головою, торкається мотузки… Нарешті здобувається на цілком конкретне запитання:

— Хто це тебе припнув, безбожнику?

— Сам прив’язався до груші! — сердито вигукнув Казик.

Сторож проводить рукою по Казиковому обличчю, пожаленому кропивою, і в цю мить йому в око впадає купа сухого гілляччя, яку не встигли підпалити. Він нахилився, підняв галузку, якийсь час дивився на неї — і раптом забігав навколо груші, репетуючи так, наче зараз мав настати кінець світу.

— Нечестивці!.. Вже на вогнищі палять!.. Шкода, що пан міністр і педагогічна рада не можуть цього побачити. Люди добрі, ви подивіться, що тут діється! Пане міністр! Хаммурапі нам потрібен!..

Він разів десять оббіг грушу, захекався, захрип, і тільки тоді йому спало на думку, що міністр міністром, безбожники безбожниками, але Казика Врубеля треба таки розв’язати. Він заходився поратись біля мотузки, все ще просторікуючи про нещасну вітчизну, яку зграя безбожників неминуче занапастить.

— А коли… коли тобі потрібен буде свідок, то, будь ласка, — я можу посвідчити. Я все бачив… Але хто то був? Часом не другий «Б»? Мені здається, тут мелькнула руда Антосекова чуприна.

Казик, відчувши себе вільним, знетямився з радості. Він не хотів ні в чому признаватись. Глянув на сторожа і кинувся навдьори.

«Цього ще тільки бракувало! — гарячково думав Казик, продираючись крізь кропиву, перескакуючи рівчаки, розгортаючи руками гілля. — Завтра по всьому місту патякатимуть: «Ви чули, ви чули, Казика Врубеля прив’язали до дерева! Якісь безбожники хотіли спалити ного на вогнищі! Збиралися засмажити його, як порося».

І треба ж було, щоб пан Миколай припхався на галявину!»

Казика так захопили ці думки, що весь свій гнів він раптом зосередив на сторожеві. Ніби це сторож прив’язав його до дерева і відшмагав по обличчю кропивою. Ніби це сторож лякав його пекельним вогнем…

— Брешеш, воно все в тебе купи не тримається! — іронічно сказав Ягелло. — Ти або якийсь дурний роман прочитав, або в тебе гарячка. Свята інквізиція в Красноставі, в середині двадцятого століття;.. Казик Врубель у ролі чаклунки горить на вогнищі?

— Чого б я мав брехати?

— Бо переживаєш, що не пішов разом з нами. Сумління тебе гризе… ти собі приємні сни бачив, а ми ризикували, в лев’ячу пащу клали голови…

— Мені теж перепало. — Казик присунувся ближче до Ягелла. — Глянь на моє лице… це пам’ятка від кропиви, від катувань.

— Ти й сам міг себе пожалити. — Ягелло сказав це таким тоном, ніби кілька годин тому на власні очі бачив Казика, що повзав по кропиві. — Легше нажалити собі лице кропивою, ніж узяти участь у небезпечній вилазці.

Це вже було занадто. Навіть для Казика. Ягелло раптом побачив біля свого носа маленький кулачок Врубеля і почув голосне гарчання. Далебі, важко збагнути, як удалося Казикові видобути зі своїх легенів такий могутній рик.

— Я ж віч-на-віч зіткнувся з ворогом! Я кинув йому в лице все, що думаю про цю дику зграю гієн! А що ви? Герої… нишком, як злодії, дотюпали до якоїсь там повітки… Це крадіжка! Інакше не назвеш!

Хлопці зчепились, і якби не втручання Адама, довелось би, мабуть, Казикові пережити цього дня другу ганебну поразку…

— Не роби дурниць, Казику! — гримнув Адам, тримаючи Врубеля за руки. — Я тобі вірю… і в мотузку, і в кропиву, і в вогнище… Зрештою, легко все перевірити. Адже Миколай любить поговорити. Але не називай нас злодіями. Ти ж знаєш — ми все повернемо. Так умовились… все віднесемо за кілька годин до нашого походу в підвали.

— Що ти йому торочиш? — сказав Ягелло, співчутливо дивлячись на Казика. — Ми злодії — і крапка. Злодії, боягузи, варвари. В цьому місті є тільки одна людина, гідна поваги, — це пан Врубель…

Казик мовчки вибіг з кімнати. Вони чули, як він стрімголов мчить по сходах. Потім перезирнулися — здивовано й тривожно.

— Якось по-дурному вийшло! — буркнув Ягелло. — Але наш Врубель — теж добра пташка.

— Казик — це одне, а капітан Антось —