Вождь справедливих - Рішард Лісковацький
Думка всіх була одностайна: Ягелло натрапив на слід зухвалої афери. Так само одностайно всі висловили бажання підірвати підступні й нечесні починання другокласників. Усі, за винятком Казика, бо Казик Врубель хоч і висловив обурення з приводу майбутньої операції капітана Антося, але водночас заявив, що більше не переступить порога підземелля.
— По-перше, — сказав він, дивлячись у стелю, ніби вичитував звідти житейські мудрості, — це таки справді дуже небезпечна забава. Адже Адам казав, що стіни струхлявіли, що підлога вже давно зогнила, що стеля от-от обвалиться. А коли підете далі? А коли станеться щось непередбачене? Чи для того я пережив війну, аби тепер загинути в якійсь середньовічній ямі? І, по-друге: входити в підземелля заборонено. Міліція повісила залиш, міліція застерегла любителів усяких походів: ніяких жартів. Хочете опинитись за гратами? Хочете, щоб нас повиганяли з гімназії? Нехай собі другокласники граються з вогнем. Якщо їм навіть і пощастить відімкнути замок, то все одно в будь-яку мить їх можуть застукати… досить тільки сторожеві спуститися і побачити світло. Я умиваю руки! І вас закликаю до цього.
Всі скрушно похитали головами й висловили Казикові своє співчуття і щирий жаль.
— Ти, Врубелю, яким був, таким і залишився… ні фантазії, ні хоробрості. А от товариші твої, серед яких ти перебуваєш, готові на все.
— То ти хочеш, щоб Антось і ці його троглодити змішали нас з грязюкою?
— Обійдемось і без тебе. Аби тільки ти не розбовкав, що ми готуємо контрнапад.
— Адже нам відомий вхід у підвали, про який ніхто не знає. Пам’ятаєш, Качуре? Все починається в твоєму погребі. Треба тільки відкидати щебінь.
— І треба зробити все, щоб зірвати похід цих троглодитів з 2-Б.
— І не силою, а хитрощами. Тільки телепні покладаються на свої м’язи. Якщо, звичайно, їх мають.
— Товариство! — озвався Ягелло, надавши своєму обличчю урочистого виразу. — Товариство, я маю незвичайний, щоб не сказати геніальний, план. Він оце зараз сяйнув мені в голові. Ще тепленький. Згідно із моїми відомостями…
Капітан Антось жив на вулиці Червоного Хреста. Вуличка була вузенька, освітлювалась уночі всього-на-всього чотирма ліхтарями і мала не дуже рівне покриття. Але одноповерхові будиночки на ній мали вельми гарний вигляд. Казали навіть, що на вулиці Червоного Хреста стоять самі вілли. От у такому будиночку-віллі і жив капітан Антось.
Колись, ще до вікопомного футбольного матчу з командою Справедливих, Антось вважався кращим гравцем гімназії. Він навіть був капітаном гімназичної команди. Він так майстерно жонглював м’ячем, що міг їсти яблуко й водночас обіграти кількох противників. Потім була та ганебна поразка в грі зі Справедливими. І поблідла яскрава Антосева зірка. Він перестав бути капітаном. Якщо тепер так хтось його і називав, то або за звичкою, або просто іронізуючи з нього. Антось болісно пережив поразку своєї команди, відмовився навіть грати у збірній футбольній команді гімназії. Саме тоді Казик мав необережність досить ризиковано сказати: «Так буває завжди, коли хтось із капрала хоче одним стрибком доскочити до капітана». В ті дні Казик перебував на вершині своєї воротарської слави. І, мабуть, у нього голова пішла обертом, і він не зважив на одну дуже просту й дуже істотну річ: можна блискуче взяти штрафний удар, але за межами футбольного поля можна й кулака колишнього капітана Антося понюхати. Вже кілька разів Казик завдячував лише щасливому випадкові, що до цього не дійшло. Отже, можна навіть припустити, що сутичка на кладці саме й була спробою Антося помститися. Помста вдалась тільки наполовину, і, може, саме тому Казик не хотів спокушати долю, завбачливо уступаючи капітанові дорогу. Мабуть, з цієї ж причини обережний Врубель не полюбляв вулиці Червоного Хреста й ніколи не ступав на цю небезпечну для себе територію.
Не було його сьогодні й серед гурту хлопців, що скрадалися в напрямку будинку капітана Антося. Надворі вже посутеніло. Чотири ліхтарі почали свою нічну роботу, але користі від неї було як кіт наплакав, і вулиця Червоного Хреста потопала в майже цілковитій темряві. Група конспіраторів якийсь час ішла по цементних плитах так званого тротуару, аж поки нарешті опинилася біля зарослого кущами подвір’я. Хлопців було п’ятеро. Дома лишалися Богдан і Кальош. Казик Врубель теж не пішов — чому, ми вже знаємо. Богдана хлопці переконали в тому, що перед переекзаменовкою йому краще ні в які авантюри не встрявати. З Кальошем справа була інакша. Коли хлопці з’явились у нього на подвір’ї, він одчинив вікно і, охкаючи, пробелькотів, що в нього дуже болить живіт. З таким болем треба до лікарні йти, а не на бойову операцію. Він стогнав так правдиво, що зворушив навіть скептичного Качура. Лише згодом Качура охопили сумніви, і він сказав: «Мабуть, цей живіт зшитий дуже грубими нитками».
Отож було їх тільки п’ятеро. Командував групою Адам, а на головного радника висунувся Ягелло, який найкраще знав Антосеве подвір’я і до того ж був ініціатором операції.
— Зайдемо на подвір’я з тилу, — каже Ягелло і страшенно жалкує, що в темряві не видно його обличчя, на якому зараз відбиваються кмітливість і відвага. — Там у паркані є дірка. Ключ має підійти. Я вчора придивився до замка. Він такий самий, як у нашої комірчини.
— Ми з тобою заходимо в повітку, — озивається Адам, — Качур лишається біля дверей. Чорний і Ластатий стежитимуть за будинком капітана. В разі небезпеки даємо дьору — кожен в інший бік.
— Слухаюсь, — каже Ластатий, якому слова «даємо дьору» особливо припали до смаку.
— А Кальошу я ще пригадаю той біль у животі, — бурмоче Качур, ніби не може вибачити собі, що так легко купився на сумнівних стражданнях товариша. — Як на замовлення живіт заболів… Наче по годиннику наставив.
Але треба кінчати балаканину. Наближається кульмінаційна точка програми. Вони знайшли в паркані дірку, пролізли крізь неї, і ось перед ними будинок капітана Антося, а біля нього — невеличка повітка.
