Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

Спати? В ліжку? Досить було тільки на мить подумати про сон, як на порозі з’являвся капітан Антось, махаючи крильми й прикладаючи потворні пазурі до кашкета…

Тікати звідси! Тікати якнайшвидше! Досі Казик завжди кепкував із себе, коли бачив страшні сни, але сьогоднішній здався йому підозрілим. Треба перевірити, чи капітан Антось на чолі своєї зграї троглодитів не приготував часом якоїсь несподіванки…

«Всі ми тонули в болоті, — думав Казик, хутко йдучи через зарослий бур’янами, занедбаний садок, названий «Мавпячим гаєм», — щось у цьому має бути. Може, Адамів похід закінчився невдало? А може, міліція вже шукає винуватців крадіжки? Як же низько впали Справедливі… адже був такий час, коли ми хором повторювали четвертий пункт свого великого Статуту: «Хто краде, той буде прилюдно затаврований!»

Казик набрав повні груди повітря й гукнув:

— Хто краде, той буде прилюдно затаврований!

І став як укопаний. На вузенькій, зарослій кропивою стежці вишикувалась зграя капітана Антося на чолі з ним самим. Хвилину, яка видалась Казикові вічністю, стояла тиша. Капітан Антось пригладжував свою руду чуприну й дивився на Врубеля, мов на ягнятко, жити якому лишалося лічені секунди.

— Стули дзьобик, горобчику! — з лиховісною лагідністю промовив він до Казика.

Поки до нашого героя з запізненням дійшла думка про втечу, зграя почала діяти. Все було розраховано до дрібниць. Троглодити підхопили отетерілого Казика під руки й привели під дику грушу. Він навіть не намагався пручатись. Капітан Антось запитав:

— Скільки важить цей Врубель[6]?

— П’ять, щонайбільше шість кілограмів, — відповів троглодит, прозваний Піжоном.

Через півхвилини Казика міцно прив’язали до груші. І аж тепер, змушений стояти по стойці струнко, торкаючись головою, спиною і п’ятами шерехатої кори, Казик здобувся на зухвале запитання:

— Чого ви від мене хочете, харцизяки? Вирішили показати мені ваші троглодитські методи? Чим хизуєтесь? Шестеро на одного?

Капітан Антось спокійно вислухав ці провокаційні вигуки і замість відповіді підніс руку, даючи знак, що Піжон може діяти. Піжон вийняв носовичок і, обгорнувши ним руку, почав рвати кропиву. Нарвавши величенький жмуток, він повільно, величною ходою наблизився до Казика.

— Стривай, — зупинив його капітан, — може, обійдемось без екзекуції. Може, наш любий друг уже зрозумів, що будь-який опір для нього — безглуздя. Бо кожна собака в місті гавкає, що великий Горобець із племені Справедливих не позбавлений кебети в голові.

— Розв’яжіть мене! — крикнув Врубель. — Я не маю часу на ваші дурні забавки. Здоровим бельбасам закортіло погратися в індіанців?

— Ну звичайно, — усміхнувся капітан, — ми розв’яжемо тебе. Але спершу ти повинен розказати про одну дрібничку. А коли вже ти завів мову про індіанців, то дозволю тобі зауважити, що це якраз шмаркачі із Спілки Справедливих полюбляють індіанські пригоди. Сьогодні вночі любі малята з першого «А» вдерлися до табору ворожого племені і вкрали багато цінних речей. І тепер, мій любий Врубелю, гордосте шанованого міста, що стоїть над Вєпжем, грозо блідолицих… дурна мавпо з ослячими вухами, боягузе, яких світ не бачив, нещасний мамин мазунчику, паскудний злодюго, — кажи, де ви заховали наше спорядження?

— Яке спорядження? — спитав Казик, не зводячи очей зі жмутку кропиви, яким розмахував Піжон.

— Наше… наше, любий Врубелю… — сказав капітан Антось з такою грізною міною, ніби оголошував Казикові вирок про довічну каторгу. — Ми знаємо, чиїх рук це діло. Кажи, заяча душе, кажи, осляче поріддя… де наше спорядження? Де наші рюкзаки — воно лежало в них?

— Не бачив я ваших рюкзаків.

— Допоможи йому, — мовив капітан до Піжона. — Хай йому трохи проясніє в голові.

— Геть від мене! В тюрмі зогниєте! Будете висіти на шибениці! — якнайгрізніше крикнув Казик.

Піжон змахнув кропивою і шмагонув Казика по підборіддю. Врубелю здалося, що не тільки підборіддя, а й щоки його миттю спухли від доторку жалкого листя.

— Будеш говорити?

— Говори, бо вкинемо голого в кропиву! — поблажливо сказав щербатий здоровань, що досі грався з м’ячиком від настільного тенісу.

Казик мовчав. Вжалене кропивою обличчя вже не боліло. Найгіршим був страх перед тим, що мало настати. Він боявся Піжона, що потрясав своєю страшною зброєю. Але минула хвилина, і в Казикові раптом прокинувся геройський дух.

«Жодного слова не скажу! Нічого з мене не витягнуть… хоча б тому, що я таки нічого не знаю!»

Тим часом капітан Антось готував нові тортури. Він загадав збирати хмиз, шматки сухого дерева, поламані дошки… складав усе це біля Казика, просто під його ногами, й без упину розповідав своїм троглодитам про різні способи спалювання на вогнищі. Троглодити слухали розповідь з шанобливою зосередженістю. Щербатий здоровань навіть покинув гратися м’ячиком і стояв рівно, з гордістю дивлячись на свого ватажка.

— Спершу починають горіти сандалі, потім підсмажуються п’яти…— В голосі капітана просто мед був розлитий.

— А п’яти… якщо вони брудні, то, мабуть, довше пектиме! — із захватом зітхнув Піжон і заходився шукати в кишенях сірники.

Не знайшов. Тепер усі стали вивертати кишені, вголос дивуючись, що забули про найважливішу річ.

— Може, в тебе є сірники? — спитав капітан у Казика таким голосом, ніби йшлося про вогнище, в якому буде пектися картопля.

Казик стояв, заплющивши очі, і пригадував деталі сну про крилате страховисько й болото.

— Гей ти, почваро! — раптом нестямно крикнув він. — Не допоможуть тобі ні твої крила, ні пазурі! Сам потонеш у цьому болоті!

— Слухай, він марить, — занепокоївся Піжон, з тривогою дивлячись на капітана. — Може, він від страху із глузду зсунувся? Може, досить із нього?

— Годі нам! — підтримав Піжона здоровань із м’ячиком. — Здається, він і справді нічого не знає.

— А може, це Магдині жартики? — сказав товстощокий парубійко, рум’яний, як помідор. — Може, вона нацькувала нас