Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

— А може, тебе просто обдурили? — раптом занепокоївся Адам.

— Обдурили? — Ягеллу стає трохи не по собі. Якщо Магда збрехала, або Антось обдурив Магду, вся ця операція закінчиться великим скандалом. Тоді навіть Кальошу соромно буде в вічі глянути. — Я ж тобі казав — у мене надійна розвідка. Та ти сам незабаром у цьому пересвідчишся. Я збираю інформацію за найсучаснішими методами.

— Ну, то вперед! — Адам командує дуже тихо, але слова наказу мають силу гарматного пострілу. Відчуття небезпеки конспіратори переживають по-різному. В Гаєвського від хвилювання спітніли долоні. На Ластатого несподівано напала гикавка, в Качура засвербіла спина, Чорний ні з сього ні з того почав якось дивно шепотіти, ніби сварився сам із собою, а в Ягелла так отерпли ноги, що кілька хвилин він не міг поворушити навіть пальцем.

Та хоч як по-різному діяв на них страх, кінець нічної витівки мав бути один. І особливої радості він не віщував, заповідаючи приблизно таке: «Якщо вас, мої любі хлопчики, спіймає Антосів батько, якщо він застане вас у повітці, ви сьогодні помаршируєте парадною колоною просто у відділення міліції. І викрутитись із халепи буде вам важко… Досі ви полювали на злочинців, а тепер вас хтось може вполювати. Чи впевнені ви, що вся ця балаканина про спорядження, заховане в повітці, — не підступ другокласників? А може, в цих кущах або за отими дверима причаїлися міліціонери? А може, Антось влаштував вам грандіозну провокацію?»

— Ходімо, — повторив Адам, — тільки тихо й обережно. Всі на свої пости!

Першим рушив Ягелло. Та не встиг він ступити й кількох кроків, як у відчинених дверях будинку з’явилася чоловіча постать. Ягелло впав на землю. Адам і Ластатий попадали теж. Тільки Чорному й Качурові вдалося відступити в безпечніше місце, за густий кущ агрусу.

Чоловік непорушно стояв на порозі. Світло, падаючи ззаду, збільшувало його постать, робило її моторошно-таємничою. Все подвір’я раптом перетворилось на дикі хащі, за кожним деревом причаївся ворог… Хлопці щосили припадали до землі й затамовували віддих. Кожному здавалося, що його може зрадити навіть калатання серця. Бо серця калатали дуже голосно, і тільки ті, кому доводилося ставати віч-на-віч з найнебезпечнішим ворогом, знають, як у такі хвилини калатає серце. Ніби коваль гатить молотом по здоровенному ковадлу: гуп, гуп, гуп… Аж дивно, що чоловік, який стоїть у відчинених дверях, досі не почув…

А може, щось таки він почув, бо зачинив двері й помалу, обережно рушив до повітки. В один із моментів він опинився так близько від Ягелла, що якби той витяг перед собою руку, то міг би, мабуть, доторкнутися до чужих черевиків. Але ніч була темна, і батько капітана Антося не помітив постатей, що припали до землі. Він зупинився біля дверей повітки. Заскреготів ключ У замку.

Ягелло підповз до Адама.

— Тікаймо… пахне смаленим…

Крізь щілини в дошках просочилося бліде світло. Чоловік уже був у повітці. Він засвітив свічку і, певно, щось шукав, бо почулося рипіння, шум, стукіт… трохи згодом на підлогу впала якась бляшанка, і нарешті в повітці стало так тихо, ніби в ній нікого не було.

— Ти уявляєш, — жахнувся Ягелло, — що було б, якби ми прийшли на півгодини раніше? Накрили б нас на гарячому…

— Тихо, вертається! — шепнув Адам.

Світло в повітці погасло, впала порожня пляшка. Чоловік вийшов з дверей, несучи під пахвою якийсь ящик. Він поставив його на землю, запалив цигарку. Сірник, кинутий на землю, довго не згасав, і він старанно притоптував його ногою.

Хлопцям здавалося, що все це діється в якомусь навдивовижу сповільненому темпі. Чоловік був наче манекен, який ледве пересуває ноги, і навіть сірника він притоптував, мабуть, не менше п’яти хвилин.

— Чого він так марудиться? — пробурмотів Адам, витираючи лоб, укритий холодним потом. — Півночі вбив, щоб винести з повітки якийсь ящик.

А коли нарешті батько капітана Антося зайшов у дім, коли п’ятірка конспіраторів присіла під кущем агрусу, який досі служив чудовою схованкою для Качура й Чорного, виявилося: від їхнього ентузіазму й сліду не залишилось… Перший сказав про це Ластатий.

— Хай йому грець… не хочу ризикувати. Дурне все це. Краще спати у власному ліжку, ніж на твердих нарах у відділенні міліції.

— Атож. Нам дуже пощастило, що Антосів батько нас не викрив. Не треба гратися з вогнем, — підтримав Ластатого Чорний. — Хай собі капітан Антось лізе в ті підвали, нехай йому біс…

Ягелло був, власне, тієї ж думки, але про всяк випадок, не дуже, правда, вірячи, що хтось його підтримає, мовив тихеньким голосом:

— А може, все-таки спробуємо? Дійшли аж сюди, і тепер вертатись?

Щастя в Ягелла було як трясця, бо Адам саме дійшов висновку: всі чекають на його рішення. Бо ж хіба можна допустити, щоб Ягелло виявився єдиним сміливцем серед них? Єдиним, кого не паралізував страх?

— Ягелло має рацію! — вигукнув Адам. — Нам пощастило. Антосів батько був у повітці, отже, невдовзі з’явиться там іще раз. Треба використати момент. Оголошую готовність номер один. Уперед!

Але ніхто не рушив з місця. Качур досадливо хитнув головою і нахилився, вдаючи, що зав’язує шнурок на лівому черевику. Ластатий ударився в астрономію. Задер голову й вишукує зорі в захмареному небі.

— Дай мені ключ, — мовив Адам до Ягелла, — я сам спробую відімкнути.

Ягелло знизав плечима.

— Чому ти? Адже ти доручив це мені. Думаєш, я боюся? І не такі речі доводилось робити.

Вони йдуть удвох. П’ять, десять, п’ятнадцять кроків. Зупинилися біля повітки. Адам вийняв з кишені ліхтарик, але Ягелло нетерпляче змахнув рукою.

— Погаси світло! Я й без ліхтарика впораюсь…

Проте ключ не слухається. Замок раптом починає поводитись, як живе створіння. Викручується на всі боки, пручається, бореться за свою незалежність.

— Мабуть, не підходить, —