Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

— Про які рюкзаки? — здивовано спитав Адам.

— Про звичайні, тобто про наші. П’ять рюкзаків… Три лампи… сокирка… шістдесят метрів мотузки…

— Ти хочеш усе це продати? — зацікавився Адам, а Качур, якого хлібом не годуй, тільки дай поторгуватися, навіть запитав про ціну пропонованого товару.

— Все продам, ще й з вигодою для вас, — буркнув капітан, — тільки спершу поверніть.

Після цієї розмови Ягелло тріумфував.

— От бачите… капітан навіть не зустрічався з Казиком… ви переконались, що я мав рацію… Мотузка, вогнище, кропива — і треба ж було нашому Врубелькові таке понавигадувати!

І ось тепер, коли Ластатий кинув серйозне звинувачення, всі подумали про ту розмову з капітаном. Якщо Казик тоді збрехав, якщо хотів так дешево похизуватися своїм геройством, то, може, й тепер… атож… може, й тепер сумління його не чисте? Може, він хотів помститися за глузування й під’юджування, на які не скупилися Ягелло і Кальош? Чому він сьогодні не прийшов? Знав, що сталося, знав про їхню біду… в такій ситуації всі особисті претензії треба викинути через вікно.

Адам був певен: вчинити таке паскудство Врубель ніколи не зміг би. Він вірив, що рано чи пізно ця неприємна справа остаточно з’ясується. Тож вирішив не нападати надто енергійно на Ягелла, Кальоша і Ластатого, щоб не поглиблювати конфлікту. Адже завтра вся Спілка Справедливих мала з’явитись в погребі Качура, де був тільки їм відомий хід у підвали.

— Нагадую… завтра п’ятниця… і та крадіжка не повинна нас стримувати. А рюкзаки ми однаково мали віддати капітанові. Погано, що він їх сам забрав. Тут ми явно дали маху, але шукати зрадників тепер немає часу. Якщо рюкзаки вернулись до капітана, це значить, що другокласники можуть з’явитися в наших підвалах будь-якої хвилини. Наголошую: в наших підвалах.

Ми їх відкрили, й ми повинні їх ретельно обстежити. Складемо детальні плани, назвемо нашими іменами підземні коридори. Ми не можемо дозволити, щоб капітан Антось на чолі своєї зграї удостоївся честі переступити поріг цих таємничих підвалів. У нас є над ними перевага. Вони мусять поморочитися з замком, а перед нами двері відчинені… навіть міліція про них забула. Отже, завтра… перемога буде за нами!

Адам говорив з таким піднесенням, наче від того, як швидко вони потраплять у підвали, залежало майбутнє батьківщини. Він запалив усіх до боротьби, окрилив. На якийсь час хлопці навіть забули про Казика Врубеля, над яким висіла дуже тяжка підозра у зраді.

Коли всі вже зібралися розійтися, підбадьорені картиною завтрашнього тріумфу, Богдан раптом поставив досить істотне для себе й своїх товаришів запитання:

— А якщо рюкзаки не вернулись до капітана? Якщо їх хтось інший виніс із комірчини? Ми будемо завтра лазити по підвалах, а злодій боки рватиме зо сміху. Може, спочатку перевіримо, чи рюкзаки повернулись до власників, а потім уже…

Його затюкали, не дали закінчити. Дурна пропозиція: стільки місяців комірчина була відкрита й ніхто до неї навіть не зазирнув, а тепер, коли її замкнули, хтось відразу вирвав скобу. Звичайний злодій тут не шукав би рюкзаків. Це напевно капітан Антось. Хтось йому доніс, та й по всьому. Але на перевірку зараз немає часу. Не підемо ж ми до нього й не запитаємо: слухай, капітане, ти був в Адамовій комірчині? Забрав свої рюкзаки? Це нас дуже тішить.

Богдан спокійно слухав галас і трохи зневажливо усміхався — мовляв, говоріть, галасуйте, а я знаю своє. Спочатку треба знайти злодія, і тільки потім можна обстежувати підземні коридори.

У погріб Качура Адам прийшов останнім. Його вже досить довго чекали і тепер зустріли збудженим гомоном. Він і не намагався виправдуватись, бо не міг сказати правди. Він ходив до Врубеля додому. Пішов туди, сподіваючись, що умовить Казика взяти участь у їхній операції. Це була б приємна несподіванка. Він уже уявляв собі здивовану міну Ягелла, знічену усмішку Ластатого.

Він сказав би їм усім: «Ось вам Казик, які ви маєте до нього претензії? Кажіть йому в очі… Казик іде з нами в підземелля. Я завжди в нього вірив».

Але Врубеля не було дома. Прочекавши його майже годину, Адам важкою ходою побрів на місце збору. І тепер придивлявся До зосереджених, серйозних облич своїх товаришів. Вони чекали на його наказ, а він зволікав, відтягував початок операції, ніби мав ще надію, що мине хвилина, дві, і застугонять сходи від швидкого бігу, і в погребі зненацька з’явиться стомлений, але усміхнений Казик.

Миготить світло ліхтариків, чути брязкіт лопаток… Надто багато часу на ретельніші приготування в них не було, але зробили все, що тільки могли, аби не йти, як торік, з голими руками. Качур постарався роздобути саперну лопатку з коротким держаком, Ластатий приніс кайло і великий моток вірьовки, на якій ще вчора сушилась білизна. Винести з дому вірьовку особливих труднощів не становило — сховати її можна було навіть під сорочкою. Але з кайлом так не вийшло. Лише перед самим приходом на збір йому вдалося витягти в комірчини цей дорогоцінний інструмент.

У них було кілька ліхтариків і рюкзак, у якому, крім буханки хліба, шматка грудинки і трьох пляшок лимонаду, лежала також скромна похідна аптечка. В ній — не зовсім чистий бинт, трохи йоду, порошки від головного болю і ще якісь порошки, призначення яких ніхто добре не знав, але Чорний казав — а саме він їх і приніс, — що це порошки від усіх болів. Вип’єш один і перестанеш думати навіть про зламану ногу.

— Пам’ятаєте, хлопці, — раптом розчулено мовить Богдан, що досить дивно, бо Ліпка уникає всіляких розчулень, як чорт святої води, — саме тут вирішувалась доля Гаєвського. Ми ламали нігті, видираючи це каміння, відгортали землю, а потім вбігли в підземелля й почали гукати: «Адаме! Адаме! Де ти?»

— Чого ми ждемо, — нетерпеливиться Качур, — спогади — річ гарна, але перед нами ще до біса роботи.

І ніби підтверджуючи, що кожна хвилина справді дуже цінна, вдаряє кайлом по купі каміння. Цей удар пробудив у хлопців раптове бажання діяти. Вже не