Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт

«І восени, і навесні, — вигравав він, — Я скрізь складатиму пісні…»

Життя собі котилося-розвивалося, таке веселе, та клопітне, та миле, на тому невеличкому озерці, загубленому в канадській пущі. Час від часу, бувало, загостить до них і сам Сем Бівер — і швидко спливали ті чудові та веселі години їхнього спілкування.

Луї ніколи не забував ані своїх колишніх робочих місць, ані давніх друзів, ані обіцянки, яку був дав Пташиному Начальникові Філадельфійського зоосаду. Літо спливало за літом, а Луї із Сереною щовесни поверталися до того самого свого озерця, будували там гніздо й виводили нове потомство. І щороку, наприкінці літа, коли закінчувалося їхнє линяння й знову відростали махові пера, а лебедята вже готові були випробувати міць своїх крил, Луї вів свою родину в довгу, але таку приємну, мандрівку понад Америкою. Починав із того, що приводив їх до табору «Кукускус», де колись він був урятував життя Ренетові Скіннеру й здобув за те свою медаль. На той момент табір був уже зачинений, але Луї любив там бувати, блукаючи скрізь довкола й пригадуючи хлопців та як він тут, виконуючи роботу табірного горніста, заробив свої перші сто доларів.

Потім лебедине сімейство летіло до Бостона, де щоразу дуже радісно вітав їх Човняр. Тут Луї начищав сурму до блиску, видував із неї слину й укотре випливав поперед Човнів-Лебедів, виграючи «Плинь, плинь, човнику», а бостонці, зачувши уже знайомий їм гук сурми того лебедя, юрбами збігалися до Міського саду. Тоді Човняр віддячував Луї та Серені тим, що влаштовував їм ночівлю в готелі «Ріц», а їхні діти-лебедята самі ночували на озері — під наглядом, щоправда, самого Човняра. Серені «Ріц» страшенно припав до вподоби. Вона з’їдала десятки сандвічів із крес-салатом, видивлялася на себе в дзеркало й залюбки плавала у ванні. Луї, бувало, стане та й задивиться у вікно на Міський сад далеко внизу, а Серена тим часом походжає собі по номеру, то вмикаючи, то вимикаючи, то тут, то там, світло, — так просто, для втіхи. А потім обоє залізуть у повну води ванну та й позасинають.

Від Бостона Луї вів свою родину лебедину до Філадельфійського зоосаду, щоб показати їм Пташине озеро. Тут його тепло вітав сам Пташиний Начальник. Коли зоосадові бував потрібен іще один молодий лебідь-сур-мач — для збагачення колекції водоплавного птаства, Луї дарував йому котресь зі своїх лебедят, дотримуючи даної колись обіцянки. А ще Філадельфія за кілька років стала ще одним місцем, де вони могли бачитися з Семом Бівером. Адже Сем став дорослий і влаштувався на роботу в Філадельфійський зоосад. Щоразу, коли Луї стрічався з Семом, їм було дуже весело й цікаво. Тоді Луї брав свою дощечку, й двоє друзів довго розбалакували про добрі давні часи.

Після Філадельфії Луї, Серена та їхні діти летіли на південь, аби подивитися на неозорі савани, де алігатори дрімають у болотних водах, а грифи-індички ширяють у небі. А вже тоді вони повертали додому — перебути зиму на озерах Ред-Рок-Лейкс, у прекрасній та затишній Сторічній долині, де всі лебеді-сурмачі нікого не бояться і почуваються в безпеці.

Життя лебедя, мабуть, дуже приємне й цікаве. А що вже й казати про життя Луї! Воно в нього було особливо приємне, адже він відбувся як музикант. Луї завжди добре дбав про свою сурму. Тримав її в чистоті, годинами начищав кінчиками своїх махових пер. Скільки жив, він дякував своєму батькові, хороброму лебедеві, який ризикнув власним життям, добуваючи для свого німого сина таку життєво необхідну йому сурму. Щоразу Луї як тільки гляне на Серену, так і згадає те, що саме завдяки сурмі — суремному голосу — він зумів завоювати її серце, викликав у неї бажання стати його дружиною.

Лебеді часто доживають до глибокої старості. Рік за роком Луї та Серена щовесни поверталися до того самого маленького озерця в Канаді, аби там обновити свою лебедину сім’ю. Мирно минали дні за днями. І щоразу, коли починало смеркати й оченята лебедяток робилися сонні, тато Луї підносив догори свій горн і грав їм колискову — достоту як зазвичай давно колись присипляв хлопчаків у їхньому таборі. Ті стишені гуки були сумні й прекрасні — вони плинули понад тихим плесом і здіймалися у вишину вечорового неба…

Якось-то, одного літа, коли Семові Біверу було вже щось коло двадцяти років, вони вдвох із батьком сиділи у своєму канадському таборі. Діло було по вечері. Містер Бівер гойдався у своєму кріслі-гойдалці, відпочиваючи після цілоденної риболовлі. Сем читав книжку.

— Тату! — обізвався Сем. — А що означає слово «крепускулярний»?[7]

— А звідкіля мені знати? — відгукнувся містер Бівер. — Я зроду не чув такого слова.

— Якось воно пов’язане з кролями, — уточнював Сем. — Тут ось говориться, що кріль — це крепускулярна тваринка.

— Ну, може, воно означає «боязкий», — припустив старший Бівер. — Або ж, мо' воно означає, що кріль іноді гасає так прудко, мов дідько болотяний. Або, либонь, означає «дурний». Уночі кріль, бува, всядеться тобі посеред дороги й тільки витріщатиметься у твої фари, а з дороги нізащо не зійде! Ось чому стільки кролів загинуло під колесами. Вони дурні, як пеньки.

— Ну, що ж, — мовив Сем. — Лишається єдиний спосіб довідатися, що означає слово «крепускулярний»: зазирнути до тлумачного словника!

— А де тут у нас словники? — заперечив містер Бівер. — Жодного немає. Доведеться тобі потерпіти з цим, поки ми повернемося на ранчо.

І тут, на тому самому озерці, де знову поселилися ті самі лебеді, Луї підніс догори свій горн і заграв колискову, аби дати дітям-лебедятам знати, що день скінчився. Вечірній легіт поніс ті гуки понад болотом і доніс до табору Біверів.

Містер Бівер перестав гойдатись.

— Сміхота! — мовив він. — Причулося мені, начебто хтось оце заграв на сурму.

— А таки й справді тобі причулося, — сказав Сем. — Ми з тобою — єдині люди на всю цю пущу.

— Та я це знаю, — сказав