Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт

Коли ж за кілька хвилин вона повернулася, щоб поміряти пернатому пацієнтові температуру та зробити йому масаж спини, то побачила порожнє ліжко. І в палаті хворого не було… Де ж він подівся? А просто вискочив у вікно, розпростер свої широкі крила й холодним нічним небом полетів додому. Мандрував він цілу ніч, перелетів через гори й рано вранці приводнився вдома, де весь цей час його вірна дружина чекала на нього.

— Ну і як воно там відбулося? — запитала вона.

— Дуже добре! — запевнив її муж-лебідь. — Сталася надзвичайна пригода. В мене стріляли, як ти й передбачила. Той крамар наставив на мене рушницю й вистрелив. Я відчув нестерпний біль у лівому плечі — яке я завжди вважав гарнішим за моє праве. Кров потоками зацебеніла з моєї рани, і я граційно опустився на хідник, де передав чоловікові, якого був скривдив, гроші, відновивши таким-от робом мою честь і порядність. І я побував на порозі смерті. Збіглося величезне юрмище людей. Я зомлів — гідно відійшов у всіх на видноті. Прибула поліція — десятки поліцаїв! Єгері зграями злетілися на місце події, й відбулася страхітлива суперечка за ті мої, вже віддані законному господареві гроші.

— І як же це ти усвідомлював усе те, сам бувши без тями — втративши свідомість? — подивувала його дружина.

— Дорогенька! — запротестував старий лебідь. — Хотів би я, щоб ти не уривала моєї оповіді про ту мою славну мандру. Дай мені договорити! Бачивши, в якому тяжкому я стані, хтось із натовпу викликав «швидку допомогу», й завезли мене до лікарні, а там поклали в ліжко. Я там був таким-то гарним видовищем: мій чорний дзьоб просто чудово контрастував із білосніжними простирадлами. Лікарі й медсестри метушилися довкола мене, втішали, аби я легше зніс ту свою годину страждання й муки. Ти й сама можеш судити, яка тяжка була в мене рана, коли я скажу тобі, що один з лікарів, котрі мене там оглядали, сказав, що поранення моє — померлове!

— А мо', побрехлове? То ти недочув, бо він, певне, сказав: поверхове! — розважливо підправила мужа-лебедя дружина. — Бо й справді, як мені здається, та твоя рана не така вже й страшна. Схоже, тебе просто ледь зачепило. Була б вона, та твоя рана, серйозніша, то ти б нізащо не повернувся назад так швидко. Ну, хай там як: поверхова твоя рана чи ледь побрехлова, а я рада бачити тебе вдома живого-здорового. Я завжди потерпаю за тебе, коли ти опиняєшся десь далеко від мене. Не знаю вже й чому, але це так!

І, мовивши ці слова, вона поклала свою голівку йому на шию і легесенько його штовхнула. Потім старше подружжя поснідало й вирішило поплавати по незамерзлій латці води серед зимового озера. Старий лебідь здер пластир зі свого плеча й закинув його геть.

Луї і Серена все дужче закохувалися одне в одного. А як прийшла весна, вони гайнули на північ. Луї ніс на собі свої чотири речі: сурму, грифельну дощечку, крейдяного олівця й медаль за врятоване життя. Ну, а Серена не несла на собі нічого. Тепер, коли відпала потреба працювати й заробляти гроші, Луї відчував велике полегшення. Ні, більш ніколи вже не доведеться йому тягати на шиї калитку з грішми!

Пара лебедів летіла високо й швидко, на висоті якихось чотирьохсот метрів над землею. Ось нарешті вони й прилетіли до того маленького озерця посеред пущі, де Луї з’явився на світ. Така була в нього мрія: привести й свою кохану в той куточок Канади, де він колись уперше побачив світло дня. Він повів Серену з одного краю озерця до іншого, а тоді й назад. Показав той крихітний острівець, де тоді було гніздо його матері. Показав ту колоду, на якій сидів Сем Бівер того дня, коли маленький Луї розшнурував йому черевика, бо не міг вимовити ні «піі!», ні «ку-гуу!» Серена від усього того була в захваті. Вони були закохані одне в одного. І прийшла весна. Жаби прокидалися від довгої своєї зимової сплячки. Черепаха оживала, мов казала: «Ох, і довго ж я спала-дрімала!» Бурундук принюхувався до теплого повітря, такого ніжного й ласкавого, що пробивалося поміж дерев, — достоту, як і тієї весни, коли батько й мати Луї вперше потрапили на це озерце, загніздилися там і вивели своїх малят.

А сонечко старалося, все краще пригрівало. Лід так поспішав розтанути: ось уже й зарябіли по озерцю, то тут, то там, латки чистої води. Луї та Серена відчували, як увесь світ змінюється довкола, то й самі все жвавіше ворушилися, наснажені новим життя, і захватом, і сподіваннями. У повітрі запанував сильний запах — дух землі, що прокидається після свого довгого зимового сну. Ось на деревах повитикалися, понабухали бруньки. Наставала краща пора, легша для життя. Прилетіла пара качок-крижнів. Прибув і горобчик із білим горлечком та й завів своєї: «Ой, люба Канадо, Канадо, Канадо…»

Для побудови свого гнізда Серена обрала хатку ондатри. Ця місцинка була якраз на потрібній висоті над водою. Подружжя ондатр збудувало її з мулу й паличок. Луї сподівався, що його дружина вирішить змостити гніздо на тому самому місці, де його мати була колись вибудувала своє, але ж ці жінки… у них завжди щось своє на думці, вони вічно хочуть, щоб усе було по-їхньому! То й Серена знала ж, що вона робить. Одначе Луї, як побачив, що Серена заходилася будувати своє власне гніздо, то так зрадів-звеселився, що вже й байдуже йому стало, де саме воно буде. Він підніс сурму до уст і заграв початок давньої пісні, що називається «Що за радість — оженитись! О-же-же, же-же, женитись!» А тоді став допомагати: то осоки піднесе, то ще якого будівельного матеріальцю.

Дощ чи сонце, холод чи тепло, а кожен день був щасливий для цих двох молодих лебедів. У належний час були знесені яйця, а потім — висиджені лебедята, четвірко їх. І перший звук, який зачули ті малята, був дужий гук таткової сурми.