Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт

Луї познайомив Сема з Сереною. Тоді розшморгнув калитку й показав хлопцеві свої заробітки: сто-, п’ятдесяти-, двадцятидоларові купюри, десятки, п’ятірки, однодоларові папірці, а ще — чималу купу срібного дріб’язку.

«Боже мій! — подумав Сем. — Сподіваюсь тільки, вона йде за нього не заради його грошей!»

Луї узяв свою дощечку й, пишучи на ній, розповів Семові про свій бій з доглядачами та про те, як Пташиний Бос хоче зробити Серену своєю полонянкою: обрізати кінчик її лівого крила. Сказав Семові: якщо Серена втратить здатність літати, це занапастить йому все життя. Пояснив: хай-но він виплатить батьків борг і сурма по-чесному стане його власністю, вони з Сереною здійснять свій намір покинути людську цивілізацію — повернутися до дикого життя. «Небо, — написав він на дощечці, — ось моя світлиця! Ліси — моя вітальня! Самітне озерце — моя ванна. Я не зможу все життя проскніти за загорожею. Ані Серена не зможе — не така в неї вдача. Так чи інак, а нам треба умовити Пташиного Боса, щоб відпустив Серену на волю!»

Там, на березі Пташиного озера, Сем простягся на піску, заклавши руки під голову, й задивився на величне широке небо. Там панувала чиста блакить, і лише кілька маленьких білих хмаринок звільна пливли по тій голубіні. Сем знав, як Луї любить волю. Довго він пролежав отак, обмірковуючи всю справу. Мимо туди й сюди пропливали качки та гуси — нескінченна процесія ув’язнених птахів. Здавалося: вони задоволені й навіть щасливі. Ось повз дивного хлопця, що вилежувався на землі, пропливли Цікавість, Радість і Апатія — троє полонянок із роду лебедів-сурмачів… Нарешті Сем підвівся.

— Послухай-но, Луї! — заговорив він. — А як ти подивишся ось на таку ідею… Ви з Сереною маєте намір щороку висиджувати маленьких?

«Звісно!» — відповів на дощечці Луї.

— Окей, — мовив Сем. — У кожному виводку малих лебедят неодмінно буває хоч одненьке, яке потребує особливого догляду й захисту. Пташине озеро стане ідеальним прихистком для такого лебедяти, яке потребує більшого захисту. Це чудове озеро, Луї. Це великий, величний зоосад. Якщо я умовлю Пташиного Начальника лишити Серену вільною, то чи згодні будете ви дарувати, час від часу, зоосадові одне з ваших лебедят, якщо зоосадові буде потрібно, щоб іще один лебідь плавав на цьому озері? Якщо ти згоден, я негайно піду до Пташиного Начальника, аби погодити цю справу.

Тепер Луї годилося належно все обдумати. За п’ять хвилин він узяв свою дощечку.

«Дуже добре, — написав він. — Ми домовилися!»

Тоді він узяв сурму й заграв: «І восени, і навесні я скрізь складатиму пісні…»

Всі птахи, що були на плесі, зупинилися, заслухались. Доглядачі покидали свою роботу, хто там чим займався, й собі заслухались. Заслухався і Сем. Пташиний Начальник у своєму кабінеті в Пташиному будинку поклав олівця на стільницю, відкинувся у своєму кріслі й теж заслухався. І поки лунала сурма Луї, цілий світ здавався кращим, яскравішим, дикішим, вільнішим, щасливішим і замріянішим.

— Гарна мелодія! — похвалив Сем. — І як називається цей твір?

«Ну, просто маленька дещиця, яку я сам склав!» — відписав Луї на своїй дощечці.

У житті чи не кожної людини трапляється така подія, що змінює все її життя. Так і день, коли Сем Бівер побував у Філадельфійському зоосаді, став поворотним моментом у його житті. Доти хлопець ніяк не міг визначитися, ким він хотів би стати, коли виросте. А тієї самої хвилини, коли він уздрів зоосад, усі його сумніви де й поділися. Тепер він переконався: хоче працювати в зоосаді! Сем любив кожнісіньку живу істоту, а зоосад — то ж величезне зібрання живих істот! Він-бо прихищає всяке живе створіння, котре чи повзає, чи скрадається, чи стрибає, чи бігає, чи літає, а чи просто переховується.

Семові так-то закортіло всіх-усіх їх зразу перебачити! Але спочатку треба було розв’язати проблему Луї: хлопець мав урятувати лебідку Серену від скалічення й ув’язнення. Тож він підхопив свої речі: заплечник та спальник — і подався до Пташиного будинку, а там увійшов до кабінету Пташиного Начальника. Випростаний, ішов він мов по струнці — от ніби простував по звіриній стежці в лісі. Начальникові сподобався Семів вигляд, а ще той відзначив подумки, що прибулець трохи схожий на індіанця.

— Отже, ти — Сем Бівер, — сказав Начальник, коли Сем підійшов до його стола. — І яка ж мета твого прибуття?

— Захистити свободу, — відповів Сем. — Почув я, що ви маєте намір відщипнути кінчик крила одній лебедиці. Я прийшов попросити вас: не робіть цього!

Сем сів, і вони двоє проговорили цілу годину. Хлопець запевнив Пташиного Начальника, що Луї — його, Сема, давній друг. Розповів, як він майже три роки тому натрапив у Канаді на лебедине гніздо; як Луї прийшов на світ зовсім безголосий; як Луї ходив до школи в Монтані, де навчився читати й писати; як батько Луї, старий лебідь, украв сурму в музичній крамниці… а ще розказав про табір «Кукускус» і про Човнів-Лебедів у Бостоні.

Пташиний Бос слухав хлопця дуже уважно, хоч і не певен був, чи варто вірити бодай одному слову з усієї тієї дивної оповіді.

Потім Сем виклав свою пропозицію: дозволити Серені вільно покинути зоосад, не примушуючи її до життя у неволі. Й додав, що це обернулося б вигодою для зоосаду, бо щоразу, коли їм тут потрібен буде молодий лебідь-сурмач, Луї віддасть їм котресь зі своїх лебедят. Пташиний Начальник був просто зачарований.

— І ти хочеш сказати, що їхав-летів сюди, з Монтани до самої Філадельфії, аби тільки виручити якогось птаха?

— Так, сер, — відповів Сем. — Я хоч куди подамся, аби виручити птаха. До того ж Луї — це особливий випадок. І він мій давній друг. Ми з ним разом ходили до однієї школи. Ви ж погодитеся зі мною: Луї — неабиякий птах!

— Що правда, то правда, — погодився Пташиний Начальник. — Його концерти по недільних надвечір’ях збирають більше відвідувачів до зоосаду, ніж будь-коли й будь-що