Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт
— Як, наприклад? — запитав Пташиний Начальник.
— Як, наприклад, пацюк, — сказав Сем. — Пацюк спочатку вигребе собі якусь оселю, але потім він туди чого тільки не поназносить — брелоків та всякого блискучого дріб’язку. Всього невеличкого, що тільки йому сподобається.
— Твоя правда! — визнав Пташиний Бос. — Абсолютно точні дані, Семе! Здається, ти багато знаєш про тварин?
— Я люблю тварин! — признався хлопець. — Люблю спостерігати їхнє життя.
— Ну тоді ходи зі мною! Та ми разом і обстежимо зоосад, — запропонував Пташиний Начальник, підводячись зі свого крісла. — На сьогодні я вже досить напрацювався. Покажу тобі зоосад!
І вдвох вони й подалися в ті мандри.
Ту ніч Сем переночував, з особливого дозволу Пташиного Начальника, у його кабінеті. Хлопець розгорнув свого спальника на підлозі й заліз у нього. Треба було не проспати ранкового рейсу до Монтани. А Семова голова йшла обертом від усього, чого він набачився в зоосаді. Що тут робити? І він, перш ніж вимкнути світло, дістав свого записника із заплечника та й написав чималого вірша. Ось що йому написалося:
ВІРШ СЕМА БІВЕРА З усіх країв, океану чи й суходолу, Філадельфії зоосад сподобавсь мені до болю! Тут стільки їдла! І стільки діла! Є птах тут — фрегат, і є мишка сіра, Нічний є пацюк і лінивець двопалий — Обидва ж вони мені до душі припали! Гусак тут канадський та білий ведмідь, Та й всяка живність з усяких угідь. Небачених дивовиж надивився без страху, Як той кінкаджу[3] — мов єнот, і ця росомаха. Іди в зоосад — не зважай на мороз чи жару, Аби побачити новонароджене кенгуру, Чи жовтого оленя, чи білохвосту гну. На чудесному озері тут плаває птаства сім'я, Тут вовк лісовий і з рилом свинячим змія. Є тут з апломбом великим тварини, Як от колібрі, дюгоні та ламантини. Є зебри, є й хижі птахи: орли, яструби, І щось та трапляється тут щодоби. А скільки вовків тут, лисиць! А шулік та сов! А лев он в кущі на полювання пішов… Тут тихі затони, й надійна тут кожна клітка, Де гади вилежуються, де тигр скалить ікла… Як тут чисто й доглянуто! Чудо — не сад! А он бабуїн виставляє рожевий зад… І ви ще питаєте, зоосади для чого? Щоб до світу тварин коротша була дорога! Склав цього вірша Сем Бівер
Дописавши свого вірша, Сем лишив його на письмовому столі Пташиного Начальника.
А рано вранці, задовго до того як працівники зоосаду поприбували на свої робочі місця, Сем на літаку покинув Філадельфію. Хлопця до летовища супроводжували двоє лебедів: Луї і Серена. Вони хотіли помахати йому крильми на прощання. А ще вони надумали, з цієї нагоди, й собі негайно покинути Філадельфію та й повернутися до рідної Монтани. Коли працівники летовища вгледіли двох великих білих птахів на злітній смузі, зчинилася жахливо-перелякана метушня. Диспетчери з контрольної вежі надіслали застережні повідомлення пілотам бортів, що прямували до Філадельфійського аеропорту. Працівники наземних служб юрбами висипали з будівель і з галасом кинулися до Луї й Серени, щоб прогнати їх геть. Сем якраз сидів під вікном у своєму літаку й спостерігав усю ту шамотню.
Тут Луї ухопив свою сурму.
«Геть летимо, — заграв він, — у дику ту блакить!»
Ті суремні гуки пролунали на все летовище й всіх-усіх налякали. «Ку-гуу! Ку-гуу!» — просурмив Луї. Тоді облишив інструмент і почав свій розгін по злітній смузі, а слідом за ним помчала й Серена. І саме тоді злетів, якраз супроти вітру, й Семів літак. Двоє лебедів полетіли поруч літака. Вони здійнялися у повітря швидше за літак і встигли набрати чималу швидкість. Сем махав їм рукою у вікно. Медаль Луї за врятоване життя яскраво виблискувала у промінні ранкового сонця. Літак здіймався дедалі вище. Десь так само швидко набирали висоту й Луї із Сереною.
«До побачення, Філадельфіє! — подумки попрощався Луї. — До побачення, Пташине озеро! До побачення, нічний клубе!»
Та ось літак, набравши ще більшої швидкості, почав переганяти двох лебедів. Лебедине подружжя все більше відставало. Ще якусь хвильку прямували й вони на захід, слідом за Семовим літаком. А тоді Луї дав знак Серені, що ось зараз він змінить курс. Крен, віраж ліворуч — і вже він узяв напрям на південь. «Полетимо додому південним шляхом, не поспішаючи, щоб більше надивитись!» — подумки мовив сам собі.
То так вони й зробили. Все на південь летіли лебеді, через Меріленд і Вірджинію. І далі все так само на південь — через обидві Кароліни, Північну й Південну. Перепочили ніч у Ємассі, надивившись на кремезні дуби й бороди моху, що звисали з гілля. Потім перевідали великі болота Джорджії, де побачили алігатора й послухали, як співає пересмішник. Далі перелетіли через Флориду й декілька днів перебули в заболоченій заплаві, де на кедрах стогнуть голуби й на осонні шастають крихітні ящірки. Тоді звернули на захід — до Луїзіани. А вже потім звернули на північ, до своєї домівки — до рідного Верхнього озера, до Ред-Рок-Лейкс.
І яке ж то мало бути тріумфальне повернення! Коли Луї покидав Монтану, не мав він ані цента за душею. А тепер він був ого
