Повітряний замок - Діана Вінн Джонс

якій лежав Абдулла, було видно галерею з густого плюща, який тримався на витончених колонах, а звідкись здалеку долинало дзюркотання невидимої води. Це дзюркотання навівало думки про воістину божественну прохолоду, а відтак Абдулла піднявся й вирушив на пошуки джерела. Він пішов через галерею, і на всьому шляху його лиця пестливо торкалися зірчасті квіти, білосніжні, тендітні, вони, наче іскри, дрібно спалахували у місячному світлі, а інші, схожі на дзвоники, наповнювали нічне повітря щонайп’янкішим і щонайніжнішим ароматом. Як у сні, Абдулла погладив пелюстки величезної лілії і пішов до чудової долини чайних троянд. Ніколи раніше йому не снився такий пречудовий сон. 

За густими, схожими на папороть кущами, рясно всіяними краплинами роси, Абдулла нарешті побачив, звідки саме долинало оте дзюрчання. Виявилося, що це скромний мармуровий фонтан посередині іншої галявини, залитої світлом гірлянд невеличких ліхтариків, розвішаних по кущах, від чого струмені води здавалися дивовижними півмісяцями — срібними й золотими. Абдулла в захваті кинувся до фонтана. 

Тепер тільки одного-єдиного не вистачало йому для цілковитого щастя, і, як то буває в найпрекрасніших снах, у цьому саду виявилося навіть оте одне-єдине. Галявиною назустріч йому йшла, м’яко ступаючи босими ніжками по густій траві, неймовірно вродлива дівчина. Майже невагомі шовки, з яких було пошите її вбрання, не приховували того, наскільки вона струнка і водночас зовсім не худа — точнісінько як принцеса, про яку марив Абдулла. Коли ж дівчина наблизилася ще трохи, Абдулла побачив, що личко в неї не настільки правильне й овальне, яким мало би бути личко його вимріяної принцеси, і що у її величезних темних очах нема ані сліду паволоки. Навпаки, вони дивилися на нього страшенно зацікавлено. Абдулла швиденько вніс у свої мрії відповідні поправки, оскільки дівчина була ну дуже, дуже гарна. А коли вона заговорила, виявилося, що її голос відповідає усім його мріям: він був дзвінкий і веселий, як дзюркіт фонтана, і водночас рішучий і категоричний. 

— Ти що, новий різновид служниці? — запитала дівчина. 

Абдуллі подумалося, що у снах часто задають такі дивні питання. 

— Ні, о шедевре моєї уяви, — відповів він. — Знай, що насправді я загублений син чужоземного принца… 

— Ага, — кивнула вона. — Тоді це зовсім інша річ. Чи значить це, що ти не така сама жінка, як я? 

Абдулла, дещо здивований, втупився очима в дівчину своєї мрії. 

— Я не жінка! — вигукнув він. 

— Точно? — запитала вона. — Адже на тобі сукня. 

Абдулла опустив погляд — і, як це часто буває уві сні, виявив, що це таки дійсно так: на ньому була його довга нічна сорочка. 

— Це таке наше чужоземне вбрання, — поквапливо сказав він. — Моя батьківщина — дуже далеко звідси. Запевняю тебе, я чоловік. 

— Ні, — твердо заперечила дівчина. — Ти не можеш бути чоловіком. Ти виглядаєш зовсім не так. Чоловіки вдвічі грубіші від тебе у поясі, а на животі у них жир, який називається черевцем. Лице в чоловіків усуціль вкрите сивим волоссям, а на голові в них гладенька лискуча шкіра. А в тебе на голові — волосся, як у мене, а на лиці волосся майже немає! 

Коли ж Абдулла не без обурення торкнувся шести волосків на верхній губі, дівчина поцікавилася: 

— Може, у тебе під шапкою також гола шкіра? 

— Звісно, що ні! — вигукнув Абдулла, який вельми гордився своєю густою хвилястою шевелюрою. Він підняв руку й скинув з голови убір, який виявився нічним ковпаком. 

— Гм, — сказала дівчина. На її гарненькому личку з’явився замислений вираз. — У тебе волосся майже таке ж гарне, як і в мене. Нічого не розумію. 

— І я, мабуть, теж, — погодився Абдулла. — Невже тобі не доводилося бачити хоч декількох різних на вигляд чоловіків? 

— Звичайно, не доводилося, — відповіла дівчина. — Не говори дурниць! З чоловіків я бачила тільки свого батька! Зате його я бачила стільки, що, як не крути, 

а на чоловіках я таки знаюся! 

— А… хіба ти ніколи не виходила з дому? — розгублено запитав Абдулла. 

Дівчина розсміялася: 

— Але ж зараз я зовсім не в домі! Це мій нічний сад. Батько звелів розбити його, щоби сонце не звело нанівець мою вроду. 

— Я хотів сказати — чи ти не виходиш у місто, подивитися на людей? — уточнив Абдулла. 

— Щиро кажучи, наразі ні, — зізналася дівчина. Вочевидь, ця думка її стривожила. У кожному разі, дівчина відвернулася й присіла на край фонтана. Знову глянувши на Абдуллу, вона продовжила: — Батько говорить, що коли я вийду заміж, то зможу іноді виходити в місто, якщо, звичайно, чоловік не буде проти, тільки це вже буде зовсім інше місто. Батько хоче видати мене за принца з Очінстану. Але доти, ясна річ, мені не можна виходити за межі цих стін. 

Абдуллі вже доводилося чути, що деякі багатії в Занзібі тримають своїх дочок — і навіть дружин — у своїх розкішних будинках мало не як в ув’язненні. Він не раз палко прагнув, щоб хто-небудь отак ув’язнив і Фатіму, сестру першої дружини його батька. Однак зараз, у цьому сні, йому здавалося, що такий звичай абсолютно безпідставний, а стосовно настільки чарівної дівчини — ще й несправедливий. Тільки подумати — вона навіть не знає, як виглядає нормальний молодий чоловік! 

— Вибач, що я про це запитую, але хіба цей очінстанський принц — не пристаркуватий і досить-таки бридкий? — поцікавився він. 

— Ну… — невпевнено мовила дівчина. — Батько каже, що принц зараз у розквіті сил, як і він сам. Але я думаю, що тут уся річ у звіриній природі чоловіків. Батько каже, що якщо який-небудь чоловік угледить мене до того, як мене побачить очінстанський принц, то відразу закохається й викраде мене, а це, природно, зруйнує всі плани мого батька. Батько каже, що ледь не всі чоловіки — звірі. Ти звір? 

— Анітрішечки! — запевнив її Абдулла. 

— Я так і подумала, — кивнула дівчина і замислено подивилася на нього. — Мені також здається, що ти не звір. І якраз це переконує мене, що насправді ти не чоловік. 

Очевидно, ця дівчина належала до тих упертих людей, які, раз уклавши якусь теорію, вже ніколи від неї не відступаються. Подумавши хвильку, вона запитала: 

— А чи не могло статися так, що твоя сім’я з якихось причин виростила тебе, нічого не знаючи про твою істинну природу? 

Абдуллі сильно кортіло зауважити, мовляв, хто б говорив, але оскільки це було би вкрай нечемно, він просто покрутив головою, думаючи, як це люб’язно з її боку — тривожитися про нього, і що ця тривога робить її чарівне личко іще гарнішим. 

— Мабуть, це якось пов’язано з тим, що ти походиш з далекої країни, — вирішила вона, а тоді поплескала долонькою по мармуровій облямівці фонтана поруч із собою. — Присядь-но тут, коло мене, і розкажи мені, яка вона. 

— Спочатку скажи мені своє ім’я, — попросив Абдулла. 

— Ой, воно таке дурне, — зніяковіла дівчина. — Мене кличуть Квітка-в-Ночі. 

Абдулла подумав, що для дівчини його мрії кращого годі й бажати. 

Він благоговійно глянув на неї. 

— А мене звати Абдулла, — сказав він. 

— То тобі навіть дали чоловіче ім’я! — обурено закричала Квітка-в-Ночі. — Ану, сідай-но і негайно все мені розказуй. 

Абдулла присів на вологий мармур поруч із нею — і подумав, що сон його з якогось дива надзвичайно правдоподібний. Камінь був справді холодний. Бризки з фонтана намочили його нічну сорочку, а солодкавий аромат трояндової води, який долинав до нього від Квітки-в-Ночі, цілком реалістично