Повітряний замок - Діана Вінн Джонс
Поки Абдулла перевіряв усе це, незнайомець стояв на килимі, схрестивши руки на грудях і сяючи усмішкою.
— Ну, тепер бачиш? — запитав він. — Тепер я переконав тебе, о найнедовірливіший з недовірків? То що, я в повітрі чи ні?
Йому доводилося кричати. Зовні оглушливо галасували.
Абдуллі довелося визнати, що килим, очевидно, таки справді висить у повітрі без будь-якої видимої опори.
— Я майже задоволений! — крикнув він у відповідь. — А тепер, щоби я справді в усьому переконався, тобі треба зійти на підлогу, а мені — піднятися на твоєму килимі!
— Для чого б це? — насупився незнайомець. — Що всі інші твої чуття можуть додати до свідчення твоїх очей, о драконе сумнівів?
— А раптом цей килим привчений до твого голосу? — закричав Абдулла. — Як деякі собаки!
Пес Джамала зовні заходився гавкотом, так що це спало на гадку Абдуллі якось само собою. Пес Джамала кусав кожного, хто намагався до нього наблизитися, крім самого Джамала.
Незнайомець зітхнув.
— Опустись, — звелів він, і килим плавно опустився на підлогу. Незнайомець зійшов з нього й, уклонившись Абдуллі, кивнув на килим. — Він у твоєму розпорядженні, перевіряй, о шейху проникливості.
Абдулла з помітним хвилюванням ступив на килим.
— Піднімися на два фути, — наказав або радше проревів він.
Судячи з криків, тепер до крамнички Джамала збіглася вся міська сторожа. Стражники бряжчали зброєю і, перекрикуючи усіх, вимагали, щоб їм негайно пояснили, у чім річ.
Килим Абдуллу послухався. Він злетів на два фути так плавно, що в Абдулли кевкнуло в животі. Абдулла поквапливо сів. Сидіти на килимі було неймовірно зручно — немов у дуже туго натягнутому гамаку.
— Мій несамовито загальмований розум схиляється до того, аби тобі повірити, — зізнався він незнайомцеві. — То скільки ти просиш, о взірцю щедрості? Двісті срібних?
— П’ятсот золотих, — поправив його незнайомець. — Накажи-но килиму спуститися, і ми все обговоримо.
— Ляж на підлогу, — наказав Абдулла килиму — і килим так і вчинив, позбавивши Абдуллу останніх підозр, що, може, коли Абдулла вперше ступив на килим, незнайомець устиг щось промурмотати, та його слова заглушив галас по сусідству. Абдулла схопився на ноги, і вони почали торгуватися.
— У моєму гаманці лише сто п’ятдесят золотих, — мовив він, — та й то — якщо я повністю його витрушу і понишпорю по всіх його швах.
— Що ж, тоді можеш вийняти інший гаманець чи навіть понишпорити під матрацом, — відповів незнайомець, — тому що межа моєї щедрості — чотириста дев’яносто п’ять золотих, а дешевше я не продам цей килим навіть за крайньої нужди.
— Що ж, я міг би дістати ще сорок п’ять золотих з підметки моєї лівої туфлі, — відповів Абдулла, — і це жалюгідні рештки мого колишнього багатства, які я приберіг на випадок виняткових обставин…
— Подивися ще в правій туфлі, — порадив незнайомець. — Чотириста п’ятдесят.
І так далі. Через годину незнайомець покинув намет із двомастами десятьма золотими, зробивши Абдуллу щасливим власником справжнісінького — нехай і трохи потертого — килима-самольота. При цьому Абдулла якось ніяк не міг повірити своєму щастю. Він не міг
уявити, щоби хтось — хто завгодно, нехай навіть пустельник-аскет, розлучився зі справжнім килимом-самольотом, нехай і пошарпаним, менше ніж за чотири сотні золотих. Адже це така корисна річ — це краще за верблюда, адже годувати килим не потрібно, — а ціна доброму верблюдові чотириста п’ятдесят золотих, і не менше!
Тут мусив критися якийсь підступ. Абдулла навіть чув про один такий трюк. Зазвичай його проробляли з кіньми або собаками. Приходить хтось — і неймовірно дешево продає довірливому селянинові або ж мисливцеві воістину чудову тварину, пояснюючи, що робить це тому, що опинився на межі голодної смерті. Щасливий селянин (або ж мисливець) на ніч поміщає коня у стайню (або пса — у псарню). До ранку тварина втікає, оскільки її навчили вислизати з вуздечки (чи то з нашийника) і тієї ж ночі повертатися до хазяїна. Абдуллі подумалося, що достатньо слухняний килим також можна навчити чогось подібного. Тому, перш ніж покинути намет, Абдулла ретельно обернув килим довкола однієї з жердин, які підпирали намет, і обмотав його цілим клубком мотузки, кінці якої прив’язав до залізного кілочка в кутку.
— Думаю, тобі буде нелегко звідси виплутатися, — сказав він килимові й пішов подивитися, що ж там коїлось у Джамала.
У Джамала вже все було тихо і прибрано. Сам Джамал сидів за прилавком, скорботно обіймаючи пса.
— Що трапилося? — запитав Абдулла.
— Ці злодійкуваті хлопчиська покрали мені всіх кальмарів, — поскаржився Джамал. — Усе, що я наготував на цілісінький день, — пропало, позатоптуване в пилюку!
Абдулла був такий задоволений покупкою, що дав Джамалові два срібняки на нових кальмарів. Джамал просльозився від вдячності й обняв Абдуллу. Пес Джамала не тільки не став кусати Абдуллу, а навіть лизнув йому руку. Абдулла заусміхався. Життя здавалося йому прекрасним. Посвистуючи, він пішов смачно повечеряти, а пес залишився сторожувати намет.
І тільки коли вечір залив червоним світлом куполи й мінарети Занзіба, Абдулла повернувся в намет, як і раніше, посвистуючи, леліючи плани продати килим самому султанові за неймовірну ціну. Килим був на місці. «А чи не краще буде знайти підхід до великого візира, — думав Абдулла, умиваючись. — І чи не забажає візир подарувати килим султанові? Тоді можна буде попросити за килим ще більше…» При думці про те, яким дорогим стає його килим, Абдулла згадав про коней, научених утікати зі стаєнь, і знову розхвилювався. Переодягаючись до сну, Абдулла раптом виразно уявив, як килим випручується з пут і летить геть. Килим був старий і надзвичайно звинний. Напевно, у нього дуже непоганий вишкіл. Він, мабуть, міг би вислизнути з-під мотузки. А якби й не зміг, однаково ця думка тепер не дасть Абдуллі заснути аж до світанку.
Врешті-решт Абдулла обережно розрізав мотузку й розстелив килим на стосі найцінніших циновок, який завжди слугував йому постіллю. Потім Абдулла натягнув нічний ковпак (це було необхідно, тому що вночі з пустелі дув холодний вітер і в наметі гуляли протяги), вкрився ковдрою, загасив світильник і заснув.
Розділ другий,
у якому Абдуллу сплутали з молодоюa дівчиною
Він прокинувся і виявив, що лежить на пагорку (як і раніше, на килимі) у саду, прекраснішому за найрозкішніший з-поміж тих, які він будь-коли собі уявляв.
Абдулла був упевнений, що це сон. Це ж був якраз той сад, що його Абдулла намагався уявити собі саме тоді, коли йому так грубо перешкодив незнайомець із килимом. Місяць, який світив згори, був майже повним. Він плив у небесах, заливаючи густим, білим як молоко світлом сотні дрібнесеньких запахущих квітів у траві навколо килима. На деревах усюди висіли круглі жовті ліхтарики, і їхнє сяйво розсіювало густі чорні тіні — там, куди не сягало проміння місяця. Абдулла вирішив, що ліхтарики на деревах — це дуже гарна ідея. Там, де жовтаве і біле світіння змішувалися, за галявиною, на
