Повітряний замок - Діана Вінн Джонс

Це було набагато гірше, ніж зазвичай. 

Абдулла відповів: 

— З моєю головою все гаразд. Я знаю, що роблю. 

І, до речі, я збираюся зробити так, щоби ви більше ніколи не могли до мене прискіпуватись. Можливо, це станеться ще сьогодні. Хакім сказав, що мені потрібно прийти сюди, тому що несподівано знайшлося віщування, отримане при моєму народженні. Це правда — чи всього лише привід? 

До того Абдулла ніколи не поводився настільки грубо з ріднею першої батькової дружини, але зараз він страшенно розсердився, отож вирішив: так їм і треба. 

На диво, всі три родичі першої дружини його батька не тільки не розгнівалися на нього у відповідь, а навпаки, схвильовано забігали по кімнаті. 

— Та де ж ця скринька? — занепокоїлася Фатіма. 

— Шукайте, шукайте! — повторював Ассіф. — Там дослівно записано, що сказав віщун, якого бідний батько Абдулли привів до ложа своєї другої дружини через годину після народження сина! Абдулла мусить це побачити! 

— Написано рукою твого батька, — сповістив Абдуллі Хакім. — Для тебе це величезна цінність! 

— Ось вона! — вигукнула Фатіма, переможно знімаючи з верхньої полиці різьблену дерев’яну скриньку. Вона передала скриньку Ассіфові, а вже той вручив її Абдуллі. 

— Відкривай, відкривай! — схвильовано закричали всі троє. 

Абдулла поставив скриньку на пурпуровий прилавок і клацнув замочком. Вічко відкинулася, зі скриньки запахло старою пилюкою. Там не було нічого, окрім складеного аркушика жовтуватого паперу. 

— Діставай! Читай! — сказала Фатіма у ще більшо-му хвилюванні. 

Абдулла не розумів, чому здійнялося стільки галасу, однак папірець розгорнув. Там було кілька рядків, бурих від часу, вицвілих і таки явно написаних рукою його батька. З листком у руках Абдулла повернувся до світильника. Оскільки вхідні двері Хакім зачинив, розібрати написане виявилося досить непросто. 

— Він нічого не бачить! — дорікнула Фатіма. 

— І не дивно, тут же зовсім темно, — відповів Ассіф. — Відведіть-но його в задню кімнату. Там відкриті віконниці. 

Вони з Хакімом підхопили Абдуллу під лікті й узялися підштовхувати його в задню частину крамниці. Абдулла так захопився, намагаючись прочитати вицвілий кострубатий батьків почерк, що покірно дозволяв себе штовхати аж до самих закритих жалюзі вікон житлової кімнати за крамницею. Там було трохи світліше. Тільки тепер Абдулла зрозумів, чому батько в ньому розчарувався. У документі говорилося: 

«Ось слова мудрого віщуна: «Цей син не успадкує твоєї справи. Через два роки після твоєї смерті він, іще зовсім юнак, вознесеться понад усіма жителями нашої країни. Так постановила Доля, а я тільки повідомляю про це її рішення». 

Майбутнє мого сина — величезне розчарування для мене. То нехай же пошле мені Доля інших синів, які б успадкували мою справу, бо інакше виходить, що я даремно витратив на це віщування сорок золотих». 

— Як бачиш, дорогий наш хлопчику, на тебе чекає велике майбутнє, — сказав Ассіф. 

Хтось захихотів. 

Абдулла ошелешено підняв голову від паперу. У повітрі чувся якийсь різкий запах. Прямо перед ним знов почулося хихотіння. У два голоси. 

Абдулла підняв очі. Він просто відчував, як вони вилазять з орбіт. Перед ним стояли дві невимовно товсті молоді жінки. Вони зустрілися з поглядом його вирячених очей і знову захихотіли — уже манірно. Обидві вони були із приголомшливою розкішшю одягнені в блискучий атлас і майже невагомий шовк: рожевого кольору — на лівій, жовтого кольору — на правій, — і увішані намистами і браслетами так, аж не вірилося, що все це можна підняти. До того ж, на чолі рожевої, товстішої, просто під акуратно накрученим чубчиком теліпалася підвіска з перлів. Жовта, яка відрізнялася тільки тим, що її не можна було назвати найгрубішою, мала на голові щось на кшталт бурштинової діадеми і ще сильніше накручене волосся. На обох був макіяж — настільки ж густий, як і недоречний. Тільки-но дівчата впевнилися, що привернули увагу Абдулли (а це таки було правдою, тому що він заціпенів від жаху), кожна з них потягнулася по вуаль (ліва — по рожеву, а права — по жовту), і обидві вони сором’язливо прикрили обличчя. 

— Вітаємо тебе, о наш найдорожчий чоловіку! — хором вимовили вони з-під вуалей. 

— Що?! — закричав Абдулла. 

— Ми прикриваємо обличчя вуалями, — пояснила рожева. 

— Тому що ти не повинен бачити наших облич, — пояснила жовта. 

— Доки ми не одружимося, — закінчила рожева. 

— Це якесь непорозуміння! — вражено вигукнув Абдулла. 

— Анітрохи, — заявила Фатіма. — Це племінниці моєї племінниці, і вони приїхали сюди, щоби вийти за тебе заміж. Хіба ти не чув, як я казала, що збираюся підшукати тобі парочку дружин? 

Племінниці знову захихотіли. 

— Він такий гарненький, — зауважила жовта. 

Після доволі-таки затяжної паузи, упродовж якої Абдулла переводив дух і з усіх сил намагався себе опанувати, він дуже поштиво промовив: 

— Скажіть же мені, о родичі першої дружини мого батька, наскільки давно ви знаєте про віщування, зроблене відразу ж після мого народження? 

— Сто років, — відповів Хакім. — Ти що, маєш нас за дурнів? 

— Твій дорогий батько показав його нам іще тоді, коли писав заповіт, — сказала Фатіма. 

— Отож, природно, у нас не було наміру позбавляти родину такого блискучого майбутнього, — заявив Ассіф. — Ми дочікувалися дня, коли ти відмовишся продовжувати батькову справу, бо це явна ознака того, що султан хоче зробити тебе візиром, або що він збирається запросити тебе командувати своїми військами, або, можливо, планує ще якось тебе вивищити. А тоді ми вжили заходів, щоби причаститися твого успіху. Обидві твої наречені — найближчі родички усіх нас трьох. Природно, на шляху нагору ти не забудеш і про нас. Так що, любий юначе, залишається тільки представити те‑бе чиновникові з магістрату, котрий, як бачиш, готовий вас одружити. 

Досі Абдулла був не в змозі відірвати погляд від масивних, мов кам’яні брили, постатей двох племінниць. Тільки тепер він відвів очі — і зустрівся з цинічним поглядом базарного судді, який вийшов з-поза ширми з книгою реєстрації шлюбів у руках. Абдулла замислився, скільки ж йому за це заплатили. Тим не менше, він поштиво поклонився судді і сказав: 

— Боюся, що це неможливо. 

— Ах, я так і знала, що він виявиться недобрим і норовливим! — вигукнула Фатіма. — Абдулло, ти тільки подумай, яка це ганьба, яке розчарування для бідних дівчат, якщо ти їх відкинеш! Адже вони приїхали сюди, щоби вийти за тебе заміж. Ти тільки поглянь, як старанно вони причепурилися! Ну як ти можеш, племіннику!? 

— А крім того, я позачиняв усі двері, — нагадав Хакім. — Не думай, що тобі вдасться звідси вислизнути. 

— Мені не хотілося б ображати почуття цих двох таких показних юних наречених… — почав Абдулла. 

Проте обидві наречені вже й так були ображені. Обидві голосно зойкнули. Обидві сховали закутані вуалями обличчя в долоні й тяжко заридали. 

— Це жахливо! — схлипувала рожева. 

— А я казала, що їм спочатку треба було запитати в нього самого! — квилила жовта. 

Абдулла виявив, що вигляд розплаканих жінок — особливо таких величезних, які від ридання тряслися всіма тілесами, — змушує його почуватися бовдуром і негідником. Йому стало соромно. Дівчата ж бо насправді ні в чому не винні. Ассіф, Фатіма й Хакім використали їх так само, як і Абдуллу. Але він здавався собі бовдуром і негідником навіть не через це, а головним чином тому, що йому