Повітряний замок - Діана Вінн Джонс

дружини. Йому раптом спало на думку, що пристойний палац повинні оточувати прекрасні сади. Сади Абдулла любив, хоча майже нічого про них не знав. В основному його знання про сади ґрунтувалися на парках Занзіба — з їхніми повитоптуваними газонами і нечисленними квітами. У цих парках Абдулла, шукаючи прохолоди, не раз проводив обідню пору, якщо міг собі дозволити заплатити сусідові, одноокому Джамалові, аби той доглянув за наметом. У Джамала був лоток із печеним м’ясом — і за мідяк чи два він прив’язував перед входом до намету Абдулли свого пса. Абдулла розумів, що вифантазувати належний сад він не в змозі, але, оскільки абсолютно все, без винятку, було краще, ніж думати про двох дружин, яких намагалася знайти йому Фатіма, він поринав у мрії — а значить, у тінисту зелень, в напоєні пахощами глухі закапелки садів своєї принцеси. 

Цього разу Абдулла також поринув у мрії — ну, майже поринув. Бо не встиг Абдулла добре замріятись, як його повернув до дійсності розкошланий високий і брудний чоловік із дуже потертим килимом. 

— Чи купуєш ти килими на продаж, о нащадку великого роду? — злегка поклонившись, запитав незнайомець. 

Як на того, хто хоче продати килим у Занзібі, де продавці й покупці спілкуються між собою якомога вишуканішою та квітчастою мовою, манери цього чоловіка були занадто сухі. Правда, Абдулла й без цього був надзвичайно сердитий, адже усі його мрії розсипалися на порох, не витримавши напору прикрої дійсності. Тому він стримано відповів: 

— Так, я справді купую килими, о падишаху пустелі. Чи ти бажаєш щось купити в мене, жалюгідного торговця? 

— Купити, о володарю купи циновок? — перепитав незнайомець. 

«Циновок?!» — подумки обурився Абдулла. Це була образа. Один із килимів, виставлених перед наметом Абдулли, був напрочуд рідкісний — з гаптованим рослинним орнаментом, привезений із самої Інгарії (чи то пак Очінстану, як цю країну називали в Занзібі), а всередині намету знайшлися би щонайменше два килими, з Інхіко та з Фарктану, що ними і сам султан не погребував би прикрасити якусь із невеликих кімнат свого палацу. 

Але висловити цього вголос Абдулла, звичайно, не міг. Занзібські правила доброго тону не дозволяють розхвалювати самого себе. Замість цього Абдулла більш ніж стримано вклонився. 

— Можливо, серед моїх убогих і невибагливих запасів знайдеться те, що ти шукаєш, о перлино серед подорожніх, — сказав він, окинувши при цьому критичним поглядом запилюжений плащ незнайомця, іржаву сережку в його ніздрі та подерту куфію в нього на голові. 

— Вони більш ніж невибагливі, о великий продавцю циновок, — погодився незнайомець. Він махнув рукою з потертим килимом у бік Джамала, який, весь у синіх клубах пропахлого рибою диму, смажив кальмарів. — Невже достойна якнайповажнішої поваги діяльність твого сусіда не впливає згубно на твої склади, обтяжуючи їх стійким ароматом смаженого восьминога? — поцікавився він. 

У глибині душі Абдулла аж закипів від люті, а тому йому довелося улесливо скласти долоні, щоб хоч якось цю свою лють приховати. Говорити про такі речі взагалі не прийнято. А легкий запах кальмарів, можливо, тільки пішов би на краще тій ганчірці, яку йому намагається втелющити незнайомець, подумав Абдулла, розглядаючи бурий, потертий килимок у руках співрозмовника. 

— Твій покірний слуга ретельно обкурює дорогоцінними пахощами все, що є у його наметі, о князю мудрості, — мовив він. — Можливо, попри воістину всепереможну чутливість твого незрівнянного носа, ти все-таки дозволиш твоєму покірному слузі продемонструвати свій товар? 

— Аякже, о ліліє серед скумбрій, — зморщив носа незнайомець. — Інакше чого б то я стирчав тут стільки часу? 

Абдулла знехотя розсунув заслони й запросив незнайомця до намету. Там він запалив світильник, який звисав із центральної жердини, але, принюхавшись, вирішив, що дорогоцінні пахощі на цього чоловіка витрачати не варто. У наметі ще зберігся досить сильний аромат учорашніх пахощів. 

— Що ж за безцінний витвір ти збираєшся розгорнути перед моїми недостойними очима? — недовірливо поцікавився він. 

— Ось цей, о перепродувачу скарбів! — відповів чоловік — і одним невловимим і хитромудрим рухом руки спритно розстелив килим по підлозі. 

Абдулла теж так умів. Торговці килимами чудово знають усі ці штучки. Тому враженим Абдулла не був. Він сховав руки в рукави, демонструючи покірну стриманість, і оглянув товар. Килим був невеликий. Розгорнутим він здавався ще більш зачовганим, аніж Абдуллі здавалося спочатку, хоча орнамент і справді виглядав дуже по-особливому — або виглядав би, якби не був настільки затертим. Те, що від цього орнаменту залишилося, було страшенно брудне, а краї килима геть пообтріпувалися. 

— На жаль, за цю найрозкішнішу із циновок бідний купець здатний викласти не більше ніж три мідяки, — заявив Абдулла. — І навіть це буде величезною наругою для мого бідного гаманця. Часи нині важкі, о володарю безлічі верблюдів. Чи прийнятна для тебе така ціна? 

— Я прошу п’ятсот, — сказав незнайомець. 

— П’ятсот чого? — уточнив Абдулла. 

— Золотих монет, — відповів незнайомець. 

— Повелитель усіх розбійників, що промишляють грабежем у пустелі, либонь, жартує, — зареготав Абдулла. — Чи, може, на його думку, у моєму скромному наметі немає нічого, крім запаху смажених кальмарів, а тому він хотів би забратися звідси геть і знайти заможнішого покупця? 

— Ще не дуже хочу, — відповів незнайомець. — Хоча, якщо тобі нецікаво, я, напевно, піду, о сусіде копчених оселедців. Бо, як на те пішло, килим цей — чарівний. 

Щось таке Абдулла чув уже не раз. Він поклонився, склавши на грудях руки, заховані у рукавах. 

— Кажуть, начебто килими мають численні й різноманітні достойні якості і властивості, — погодився він. — Яка ж із них притаманна ось цьому, на думку поета пісків? Можливо, він вітає власника, коли той повертається до свого намету? Чи, може, приносить мир у домівку? Або, можливо, — сказав він, багатозначно торкнувши обтріпаний край носаком туфлі, — має властивість ніколи не старіти? 

— Він літає, — сповістив незнайомець. — Він летить туди, куди йому наказує власник, о найжалюгідніший з убогих телепнів. 

Абдулла підняв погляд на похмуре лице незнайомця, на якому пустеля проорала глибокі зморшки. Той усміхнувся — і зморшки стали ще глибшими. Абдулла зрозумів, що цей чоловік не подобається йому навіть більше, ніж син дядька першої батькової дружини. 

— Тобі доведеться переконати мене, недовірка, — промовив він. — Якщо килим пройде відповідне випробування, о повелителю брехні, тільки тоді ми зможемо укласти угоду. 

— Прошу дуже, — сказав високий незнайомець і ступив на килим. 

У цю мить на лотку з печеним і смаженим м’ясом по сусідству здійнявся шарварок — один із тих, що повто-рювалися день у день. Напевно, вуличні хлопчаки знову примудрилися поцупити трохи смажених кальмарів. Так чи інакше, пес Джамала розгавкався, різні люди, а серед них і Джамал, розкричалися, одначе грюкіт сковорідок і шипіння гарячого жиру заглушили і одне, і друге. 

Шахрайство в Занзібі — це спосіб життя. Абдулла не дозволив собі ні на мить відволіктися від незнайомця з його килимом. Не виключено, що цей чоловік підкупив Джамала спеціально для того, щоби відвернути увагу Абдулли. До того ж незнайомець згадував Джамала настільки часто, що Абдуллі почало здаватися, ніби той весь час має його на думці. Абдулла не зводив очей з високої фігури, а особливо — з брудних ніг на килимі. Однак краєм ока він все-таки спостерігав і за лицем незнайомця — а відтак побачив, що в нього заворушилися губи. Чуйні вуха Абдулли, незважаючи на страхітливий рейвах по сусідству, вловили слова