Вождь справедливих - Рішард Лісковацький
Моряк притоптує пальцем тютюн у цибуху люльки, не дуже глибоко затягується й випускає кільця диму. Зараз він дуже поважний. Хоче довести цим сухопутним щурам, що служба, яку він несе на морському узбережжі, ні в чому не поступається перед службою капітана далекого плавання. І щоб переконати в цьому, моряк починає згадувати найдостойніші епізоди із своєї бойової діяльності. Може, не у всіх епізодах брав він участь, але слухачам знати про це не обов’язково.
— Одного хлопця я знайшов у бочці… у звичайній бочці з-під оселедців! Ото був оселедець, я вам скажу! Мав чотирнадцять років, лишився на другий рік у класі, боявся вернутися додому і просто зі школи, та ще й з отим нещасним табелем у кишені, примандрував у порт. Хотів був податися в далекі світи, думав — там тільки те й роблять, що чекають на таких, котрі вчитися не хочуть. Англійська королева запрошує їх на чай і каже: «Дуже добре, дітки мої… дуже мені подобаються ваші жалюгідні оцінки. За кожну двійку одержите тисячу фунтів, а хто має п’ять двійок, той дістане замок і титул лорда…» З одним таким шпінгалетом було ще гірше… Він приїхав з Познані, пощастило йому пробратися на пароплав, а вранці почалося завантаження судна, і хлопця, що сховався в трюмі, придавило важким ящиком. Ледве живий лишився. Три місяці в лікарні пролежав. Або така ще історія: пароплав вийшов з порту, уже й берегів не видно, а тут голландські моряки знаходять під важкою пландекою напівживого від страху тринадцятирічного громадянина Народної Польщі. Посадовили його на катер і відвезли на берег…
— А що ви робите з такими втікачами? — занепокоєно питає вчитель.
— Усяк буває. Але панькатися не можна. Для їхнього ж добра, звісно. До того, кордон — це кордон. Закон є закон. Порядок має бути…
Хлопці сиділи в глибокій задумі. Навіть трохи розсердились на вчителя за те, що він спровокував моряка на такі розповіді. Майже одночасно всі відчули також, що моряк не такий уже й симпатичний, яким здавався спершу. І зирить зараз якось дивно, ніби підозрює, що вони сьогодні вночі позалазять у порожні бочки й чекатимуть на корабель, який пливтиме в Америку. Ластатий навіть демонстративно встав із лави, ніби збирався показати всім, що йому неприємно торкатися плечем цього службіста, який прилюдно глузує з відважних молодих людей. Це ж подумати тільки: Богдан Ліпка міг попасти до його рук! Відомо, чим би це скінчилося: тюрмою, а то й каторгою. Моряк не шанує навіть королів. Про англійську королеву говорив з такою зневагою, наче вона була в нього на службі. Чудовисько, та й годі!
В Познані поїзд стояв довгенько. Вчитель, Адам і Качур встигли докладно обстежити вокзал і всі перони. Решта хлопців спостерігали з вікон вагона густий натовп пасажирів, але ніхто не помітив Богдана. Зрештою, спостереження мало вестися непомітно, бо ж у купе сидів цей службіст моряк. Він знову безтурботно дрімав собі, але з цим типом треба було бути насторожі. Може, він не спить, а тільки вдає, що спить? Може, примружив повіки і стежить за хлопцями? Може, уважно ловить кожне їхнє слово? Такий як довідається про Богданову історію, зразу підніме на ноги всі міліцейські пости від Щеціна до Познані…
Хлопці визирають у вікно й обмінюються зауваженнями в такий спосіб, що навіть ас розвідки не збагнув би, про що йдеться.
— Який гарний кіоск… і якийсь хлопець біля кіоска. Мабуть, лимонаду хоче випити…
— Отой? То ж не хлопець, а дівчина.
— Гляньте ліворуч… під отим стовпом… цей стовп, по-моєму, липовий… липка…
— Тобі привиділось! Це зовсім не липка, а якийсь кущик.
— А отам? Трохи праворуч, біля самісіньких сходів… Чорний светр іде по дорозі. От би мені такий чорний светр…
— Навіщо він тобі? Він же негарний і, головне, зовсім не чорний. Придивися уважніше… чорного від блакитного не відрізниш?
Черговий по станції підняв червоний прапорець. У купе повернулись учитель, Адам і Качур. Почався другий етап погоні. Про остаточне визнання невдачі не думали, до цього було ще так далеко, як до морського узбережжя, але хлопці посмутнішали. Зрештою, кажучи щиро, на те, що їм пощастить захопити Богдана саме в Познані, вони особливо й не розраховували. Це була б надто велика ласкавість долі. А що буде потім? Вчитель приніс важливу звістку: «Богдан випередив нас на три години, але за цей час до Щеціна не було жодного поїзда. Якщо ж він і доїхав сюди, не затриманий по дорозі кондукторами, то дальша наша подорож може відбуватися саме цим поїздом. Нам щастить, не все іще втрачено…»
— Щось сталося? — раптом запитав моряк, розплющуючи очі й з цікавістю приглядаючись до членів групи переслідувачів, які збуджено перешіптувались між собою.
— Нічого особливого. Це я мав зустрітися на пероні з моїм рідним дядечком, але, на жаль, не зустрівся.
Сили в Богдана вичерпались уже майже до решти. Про нього завжди говорили, що здоров’я він має кінське, але навіть кінь час від часу мусить відпочивати. Проте в його становищі годі було й думати про відпочинок. Кільканадцять годин він жив у постійному напруженні. Ще вчора опівдні йому все здавалось легким, було навіть весело. Але тоді він не знав, що залізничникам у погоні за ним допомагатимуть Справедливі, очолювані вчителем Микулою. Коли ж він опинився на привокзальній площі й побачив своїх товаришів, його охопила нестямна лють. Він ледве стримався, щоб не підійти до Ластатого і не крикнути: «Гей, нишпорко, то ти так віддячуєш мені за дружбу?» На превеликий жаль, довелося йому відмовитись від цієї приємності. А втім, найбільші претензії він мав не до Ластатого, а до Адама. Міг чекати чого завгодно: що взагалі ніколи не доїде навіть до Варшави, що його схоплять кондуктори, закують у кайдани, а потім повісять на високому ліхтарі, але й на
