Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

Поки доїхали до вокзалу, встигли обговорити план дій. Рюкзаки вони залишать під опікою… ні, вже не Казика, нехай їх тепер пильнує Чорний. Або ще краще: кинуть жеребок. Звичайно, Казик у цьому участі не братиме.

Троє хлопців чатуватимуть перед вокзалом. Двоє патрулюватимуть у залі чекання. Вчитель Микула та Адам Гаєвський візьмуть під контроль перони. А зараз усі перекусять всухом’ятку, бо на довше снідання нема часу. Качур не минув нагоди зауважити, що його пайок, очевидно, не був достатньо сухий, бо просто розтанув.

До вокзалу підходили з такою обережністю, ніби розвідували територію, зайняту дуже небезпечним противником.

— Добрячу кашу заварив цей Ліпка, — бурчав собі під ніс учитель Микула. — Замість того, щоб відпочивати, бігаємо по всьому місту, висолопивши язики.

Остання нарада перед операцією. Жеребкування…

— Тут шість сірників. Хто витягне сірник без головки, стерегтиме рюкзаки. Кальош? Нічого не вдієш, так домовились. Тільки ж пильнуй, щоб тебе не обікрали, як Казика. Рюкзаки треба поскладати в якомусь відлюдному куточку, щоб не впадали в око. І щоб Кальош не впадав у око. Коли Богдан помітить на вокзалі Кальоша або когось із нас, він про все здогадається… Треба діяти розсудливо, обережно. Поводьтесь так, щоб не привертати до себе уваги. Пам’ятайте — це не тільки справа Богдана, це — і наша справа. Нікому — ні слова. Ластатий, Качур і Чорний залишаться перед вокзалом. Знайдіть собі якесь зручне місце для спостереження. Ягелло і Казик підуть у зал чекання. Уважно стежте за вхідними дверима. Ми з Адамом прогуляємось перонами. Зустрінемося з вами за годину. Тоді вирішимо, як бути далі. А якщо врешті виявиться, що Ліпка взагалі не виїздив з Красностава, то буде нам з чого сміятися аж до наступного року. Власне, я дуже б хотів, щоб ця наша пригода закінчилася саме таким сміхом.

Хлопці розбіглися по своїх місцях. Вони сповнені турботи за свою відповідальну роль — адже усвідомлюють, яка небезпека нависла над Богданом, коли, звісно, підтвердиться те, про що говорив Адам.

Вони рахуються з небезпекою, але, з другого боку, вже встигли відчути її привабливий смак.

— Погану кашу заварив цей Богдан. Стільки клопоту нам завдав…— каже Ягелло Качурові, але думає зовсім інакше.. Думає він ось що: «Богдан був би останньою свинею, якби лишився дома. Щоб подорожувати без квитка, потрібна неабияка мужність. Якщо він справжній товариш, то через кілька хвилин з’явиться тут. Обережно обмине пост Ластатого, Чорного, Качура й попаде мені просто в руки. Подія, може, не така вже й сенсаційна, але сяке-таке оповідання могло б із цього вийти. Досить замінити Богдана на недолугого шпигуна, що тікає за кордон, а нас на членів детективної контори, — і відразу все набере іншого вигляду. На чолі цієї контори стане шеф детективів, славний громадянин Ягелло».

— Що ти там бурмочеш? — питає Казик, протираючи заспані очі кулаком.

— Міркую вголос, а не бурмочу… Про Ліпку думаю — як зустріну його, то добре вичитаю за ту Америку… В Америку виїздили до війни, коли безробіття було.

— Перестань, —махає Казик рукою, ніби геть перекреслює слова Ягелла, — я вже чув про це на уроках. Не будь таким мудрим.

Качур зручно сперся на паркан, за яким видніє фундамент майбутньої стіни. Незабаром прийдуть муляри, задзвенять кельми, на сонці зачервоніють ще не обчищені від старого вапна, витягнуті з руїн цеглини. Качурові теж хотілося б, щоб десь тут у центрі будівельного майданчика, або посеред привокзальної площі раптом з’явився Богдан Ліпка. Хотілося б, бо йому трохи шкода, що Богдан лишився сам у Красноставі. Якщо вони зустрінуть його тут, то він, напевне, зостанеться разом з ними. А до переекзаменовки з польської він ще встигне підготуватись. Адам у Бродзіцької — найсильніший учень, та й Ягелло останнім часом самі п’ятірки у неї одержував, могли б допомогти Богданові. Отак мріє Качур про зустріч з нещасливцем, на голову якого сипалися самі невдачі, та водночас Качур цілком певен, що ніякого сенсу вся ця операція не має. Про свої сумніви він нікому говорити не хотів, бо його ніхто б не слухав. Хай собі чекають, хай винюхують, хай виглядають, а Богдан, мабуть, у цю мить повертається на другий бік, і сняться йому в далекому Красноставі п’ятикілограмові щупаки та чудові полуниці, що аж тануть у роті й нічого не коштують.

Минула вже майже година. Вчитель Микула уважно вивчив розклад руху поїздів. Не дуже він його втішив. Виявилося, що поїзд до Щеціна відходить о десятій годині сорок хвилин. Якщо цей божевільний Ліпка час від часу мислить розсудливо і якщо довідався, наприклад, на Центральному вокзалі, коли вирушає найближчий поїзд до Щеціна, то тут на нього можна чекати дві або й три години. «Добра історія… Дав себе втягти в цю комедію, захопився розповіддю Гаєвського і стовбичу тепер, як осел, замість того, щоб з’їсти гарячий сніданок і відпочити в ліжку після цієї стомливої подорожі. Як осел? Легко сказати… Адже якби цей легковажний хлопчисько і справді вскочив у якусь халепу, якби схопили його, приміром, у ту мить, коли він сідав на пароплав, то ще півбіди: він би опинився у якійсь виховній колонії. А якщо він таки втече? Доведеться сказати його батькам: не все я зробив, щоб не допустити до такого. А може, сповістити міліцію?.. Ні, це дурниці. Навіщо створювати сенсацію навколо хлопця, коли невідомо, чи він взагалі вирушив з Красностава. Найкраще було б подзвонити… Але звідки? І до кого? В Красноставі якщо і знайдеться зо три телефони, то й добре. Подзвонити у відділення міліції й попросити: перевірте, громадянине сержант, чи сидить дома хлопець на прізвище Ліпка, чи подався кудись? З глузду можна зсунутись. А найгірше те, що перед хлопцями треба розігрувати спокій і самовладання».

З репродукторів лунає деренчливий голос:

— Поїзд до Познані через Лавіч, Кутно, Конін… Відходить з першої колії третього перону. Пасажирів просять пройти на свої місця…

І ось, коли всі двері в поїзді були вже зачинені, коли паровоз глибоко зітхнув, вивергаючи густі клуби диму, коли вагонні колеса проспівали перший такт довгої подорожньої пісеньки, почувся раптом голос