Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

Знайшли більш-менш чистий куток, поскладали рюкзаки, залишили на варті Казика й пішли розглянутись. Було ще дуже рано. Надто рано, щоб шукати школу на Жолібожі, де вони мають ночувати. Качур затявся, що спершу він повинен знайти який-небудь колодязь, умитися і лиш тоді показатись на очі Варшаві. Тож гуртом рушили шукати колодязь. Тільки Казика не надила живлюща купіль. Найхолодніша вода не поставила б його зараз на ноги. Він сів на рюкзак і сумно втупився в потріскану бетонну підлогу. Певне, однією ногою був ще в поїзді; не встиг усвідомити, що це вже кінець подорожі, що це вже Варшава, що треба привітати це місто як не усмішкою, то хоча б умитим обличчям.

Вдавати глухого Казик перестав тільки тоді, коли пролунав розпачливий крик Качура.

— Де моя сумка з харчами?! — репетував той, розлючено перекидаючи рюкзаки з місця на місце. — Я ж тут її залишив! Півкіла ковбаси, п’ять пончиків, дві булки, сім круто зварених яєчок. Де сумка, я тебе питаю?

Це запитання стосувалося насамперед Казика. Легко було про це питати, набагато важче відповідати. До пошуків прилучився навіть учитель, але вже невдовзі всім стало ясно — бажаних наслідків не буде. Сумку вкрадено, а злодій уже, напевно, десь у протилежному кінці міста. Може, вже й устиг гідно оцінити красноставську ковбасу…

— Розтелепа! — знов зарепетував Качур, шарпаючи Казика за светр. — Навіть рюкзаків не може встерегти…

— Хвилинку! — перейшов у наступ Казик. — Не узагальнюй. Адже жоден рюкзак не пропав.

— Тільки цього ще бракувало! — глузливо засміявся Чорний.

— Півкіла ковбаси, п’ять пончиків, дві булки, сім круто зварених яєчок…— гірко тужив Качур.

Учитель Микула підійшов до трьох літніх жінок, що сиділи поблизу. Трохи порозмовляв із ними, а потім прибіг з дивовижною звісткою. Жінки бачили злодія. Помітили, як він підійшов до рюкзаків і без поспіху забрав сумку. Відкрив її, коли ще був у залі чекання. Витяг булку, відламав шматок ковбаси і їв так спокійно, ніби все те було його власне. Жінки не зняли шуму, бо були певні — це не злодій, а учасник екскурсії.

— Це знову був якийсь спритний хлопець…— скінчив свою розповідь учитель. — В поїзді один, тепер інший. Дуже дивна історія. Полюбили нас пройдисвіти.

— А може, це той самий? — вирвалося в Адама, що якраз подумав, якраз зіставив ту пригоду в поїзді з крадіжкою сумки. І знову відчув неспокій.

— Може бути, — замислено мовив учитель. — Він міг уже в поїзді стежити за нами, потім заховався від кондуктора, а вранці зголоднів і прийшов до нас поснідати. Очевидно, припали ми йому до вподоби.

— Коли ви розповідали про цю його нахабну поведінку під час крадіжки, то я зразу подумав, що він усе робив так, ніби чудово знав Казика, — поділився своїм сенсаційним, а точніше єхидним відкриттям Ластатий. — Казик ніколи не відзначався уважністю. Добре, що на цій сумці все і скінчилося. Адже могли пропасти всі рюкзаки.

І тут Адам не витримав. Велика таємниця, якою так щедро поділився з ним Богдан Ліпка, нестерпно гнітила хлопця. Він мусив якнайшвидше позбавитись цього тягаря. Нести його далі сам він не мав більше сили. Якщо це не Богдан іде за ними назирці, то розкриття таємниці не буде великим злочином, бо таємниця невдовзі сама по собі перестане нею бути. Ну, а якщо Ліпка не відмовився від своїх планів, якщо бродить зараз по вулицях Варшави й обдумує, як подорожувати йому далі?..

— Пане вчитель, — нарешті звертається Адам до Минули, — я маю сказати вам щось дуже важливе.

— Ти хочеш, щоб нас ніхто не чув? — питає вчитель і неспокійно дивиться на збудженого Адама.

— Ні, всі можуть слухати, — Адам зітхає з великою полегкістю, бо найтрудніше було йому наважитись на це визнання.

Всі оточують Адама тісним колом, нашорошують вуха, які, здається, аж видовжуються від цікавості. Гаєвський згадує кожну подробицю, хоче переконати їх, що тут не до жартів, що ставка у грі дуже серйозна. Богдан здатен на все. Хтось нарозказував йому різних речей про Америку, а в нього саме клопіт у школі був, та й дома склалося не дуже весело, отож йому й закортіло здійснити подорож у незнане. Може, йому вистачить Варшави, може, вже зморився… а може, заохочений успіхом, думає зараз, як йому добратися до Щеціна? Той його приятель сказав йому, що саме в Щеціні найлегше втрапити на іноземне судно. Та коли й справді Качурова ковбаса знайшла притулок у шлунку Ліпки, — а слова тих трьох жінок свідчать, що це цілком імовірно, бо чужий злодій не поводився б так нахабно, не їв би краденої ковбаси за кілька метрів від місця злочину і насамперед вкрав би рюкзак, а не сумку з харчами, — одне слово, коли це Ліпка примандрував за ними до Варшави, треба знайти його за всяку ціну.

Адам скінчив, а хлопці, перекрикуючи один одного, почали щедро сипати діловими пропозиціями, даючи добрі поради вчителеві, Гаєвському, Ліпці й самим собі. На жаль, той, хто був у цьому найбільше зацікавлений, тобто Богдан Ліпка, — не міг скористатися з цих добрих порад, бо їх не чув.

Постановили негайно їхати на Центральний вокзал. Це була пропозиція вчителя Микули. Він дуже серйозно поставився до Адамового припущення. Він навіть мав до Гаєвського претензію, що той не сказав усе ще в поїзді. Тоді, можливо, вони спільними зусиллями знайшли б десь у закапелку невдачливого мандрівника. Поки ніхто з них не думав, що незнайомець з поїзда і відчайдух-злодій на вокзалі — це Богдан Ліпка, — пов’язати ці два випадки вони не могли. Та коли Адам розповів їм про плани подорожі до Щеціна, все здалося їм ясним, либонь, навіть надто ясним. Тепер вони поводилися так, ніби це й не домисли були, а достовірні факти, ніби лише хвилину тому вони бачили Ліпку, що з Качуровою сумкою в руці тікав від них. Тільки вчитель ще плекав надію, що все скінчиться щасливо, що переслідує їх спритник, більший за Богдана, але не Богдан. Отак надіючись, він усе-таки порадив бути обережними, оскільки між надією і впевненістю відстань чималенька…

— Якщо справді ми ганяємось за цим божевільним Ліпкою, — сказав