Вождь справедливих - Рішард Лісковацький
Богдан вийняв з кишені окраєць хліба й останній шматок ковбаси. Він їв повільно, з симпатією думаючи про Ягелла. Його сумку він одразу впізнав. Бо ж хто ще міг узяти з собою в поїздку такий запас харчів? Молодець Ягелло, не забув і про яблука, і про пончики. Йому можна навіть пробачити, що дав утягти себе в цю нечесну гру. Певне, протестував, але сили були нерівні, мусив скоритися…
На перонах познанського вокзалу пасажирів стільки, що не протовпишся. Хто сидить на довгих лавках, хто нервово бігає, згинаючись під тягарем валіз та клунків, хто п’є пиво, хто курить цигарки… Мовчать, втупившись у циферблат годинника, голосно розмовляють, намагаючись перекричати гуркіт поїздів… Така товкотнеча й гомін Богданові дуже на руку. Він сів на цеглі, зручно притулився спиною до холодної стіни й відчув себе голкою, загубленою в копиці сіна. Тільки б не заснути… Сон, правда, не злочин, та коли людина спить на пероні, до того ж спить серед білого дня, то вона, певно, приверне до себе увагу. А Богданові цього зовсім не треба… Навпаки — йому хотілося втиснутись у цю сіру, закіптюжену стіну й спокійно чекати на поїзд до Щеціна. Богдан щораз більше починає вірити в свою щасливу зірку. Здається йому — все найгірше вже позаду. Коли після станції Рейовець у купе несподівано зайшов кондуктор і зажадав пред’явити квиток, можна було вважати, що велика подорож до Америки скінчиться в малих Травниках. Богдан почав плутано розповідати, що в сусідньому вагоні їдуть хлопці на екскурсію і що він — учасник цієї екскурсії. Всі квитки, звичайно, у вчителя… Від страху в Богдана тремтіли руки, він був певен — кондуктор схопить його зараз за комір і поведе в той вагон. Йому вже ввижалися здивовані обличчя товаришів і гнівний погляд учителя. Але залізничник тільки буркнув, що треба їхати в тому ж купе, де й квиток, чемно попрощався й вийшов. Тоді-то й спалахнула в Богдановій голові надія. Перша перемога надихнула його до дальшої боротьби. Переходячи з вагона у вагон, з купе в купе, він доїхав до Любліна. Півгодини просидів на гальмовій площадці товарного вагона — два таких вагони були причеплені до поїзда. Кілька хвилин їхав на приступці, судорожно тримаючись за мідний поручень. Коли поїзд дотягся до Любліна, Богдан був уже неабияк змучений. Він заховався за кіоском, в якому продавали морозиво, цукерки, пиво та булки з ковбасою, і почав підраховувати свої заощадження. Виявилось, що грошей вистачить на порцію морозива, на булку і… на квиток до Красностава.
З вагона вийшло кілька хлопців. Богдан упізнав їх одразу. Адам і Качур почали запекло сперечатися між собою, Кальош переривав їхню суперечку писклявим сміхом. Ліпка із щирою заздрістю дивився на товаришів. Аж смуток його охопив: їдуть собі, мов королі, до великого міста. Повсідалися зручно в купе, не бояться кондуктора, гомонять про різні приємні речі, пригощаються цукерками й лимонадом…
1 раптом смуток його переходить у гнів: ви гадаєте — я без вас не дам собі ради? Гадаєте, мене можна викинути на смітник, як нікому не потрібний капець? Я всім вам покажу, на що здатен Богдан Ліпка! Весь Красностав говоритиме про мене! Та що там Красностав! Уся Польща із захватом вимовлятиме моє ім’я. Велике діло — поїхати до Варшави… та ще і з квитком у кишені, з шановним паном учителем при боці. Вернутися зараз додому? І покірливо чекати, поки семеро героїв привезуть мені привіт із столиці? Приїдуть, будуть лагідно поплескувати мене по плечах, розповідатимуть, який цей світ чудовий — будинки високі, і небо не таке, як над Красноставом, і Вісла більша за Вєпж; будуть утішати, дехто щиро, дехто лицемірно…
Кальош знову засміявся придуркувато, наче хтось лоскотав його під пахвами.
«Смійся, смійся… я з тебе теж сміюся! — кипів Богдан. — Що ти знаєш про життя? Про захоплюючі подорожі, про пригоди?
Ти ж навіть до Любліна не наважився сам поїхати. Вичитаний з книжок — ото й увесь твій світ. Розходяться наші дороги, жалюгідний Кальоше! Я тоді бився з Лисим і Ванею, як лев… от і забезпечив тобі екскурсію до Варшави… З чого смієшся, може, я неправду кажу?»
Поїзд неохоче, поволі рушив, ніби жалкуючи, що біля кіоска з пивом і морозивом залишається найкращий, найдорогоцінніший пасажир. У вухах Богдана ще досі бринів надокучливий сміх Кальоша. Поїзд набирав швидкість, ось із ним уже порівнялися два товарні вагони… і тут Богдан наважився. Він вискочив з-за кіоска й за секунду опинився на приступках гальмової площадки. Вже посутеніло, і ніхто не помітив цього блискавичного маневру.
На площадці було тепло й майже затишно. Богдан сів на вузенькій лавочці, розчулено вслухаючись у щораз швидший стукіт коліс. Він дуже пишався собою. Навіть промовив уголос: «Ти знаєш, Ліпко, ніколи не сподівався від тебе такого геройства. Знав, що ти не з полохливого десятка, але щоб аж такий відчаюга…»
Знову йому щастило. Поїзд уже проминув кілька станцій, а. на площадку ніхто не заглядав. Але Богдан весь час був насторожі. Перед кожною станцією збирався дати драла. Коли поїзд зупинявся, Ліпка, притулившись до стіни гальмової площадки, стежив за перонами. Першої-ліпшої миті ладен був чкурнути із затишної схованки. Та сталося так, що ця хвалена обачність заснула… разом із Богданом. І це мало не скінчилося катастрофою. Голосна розмова залізничників пролунала біля сонного Ліпки, ніби постріл. Зірвавшись з лавочки, він сильно потряс головою, щоб якнайшвидше прогнати сон. Поїзд зупинився на якійсь маленькій станції. Богдан почув розмову:
— Дай цигарку, я забув купити в Дембліні.
— Візьми дві… вночі без цигарок все одно, як у пустелі без води.
Той, що просив закурити, вже стояв на приступках гальмової площадки. Він зупинився на мить, щоб узяти цигарку, і саме це врятувало Богдана. Він обережно відчинив другі двері. Поїзд рушив… У затишній будці, до якої Богдан уже встиг призвичаїтись,
