Вождь справедливих - Рішард Лісковацький

— Спіймали облизня, розтелепи? Шукайте вітра в полі!

У втечах від кондукторів він мав уже чималий досвід, тож доїхати до Познані вдалося без особливих перешкод. Доїхавши до вокзалу, Богдан усміхнувся, наче став олімпійським чемпіоном з бігу, що не може навтішатися своєю перемогою. «Нарешті я від них відірвався. Нарешті перестануть мене переслідувати!» Але усміх дуже швидко зник у нього з обличчя. Бо не було вже тепер вороття. Надто далеко він заїхав, щоб відступати. Кілька днів тому відвідав товариша, який так цікаво розповідав про деякі порти, про острови й моря, про дивовижне життя, яке чекає всіх, хто відважиться вирватись із сірого красноставського світу. Особливо багато уваги присвятив цей хлопець описові чудових злетів у кар’єрі численних чистильників взуття, що живуть у Нью-Йорку, Чікаго, Бостоні… То були прекрасні оповіді, особливо тоді, коли Богдан слухав їх, зручно вмостившись у мальовничій альтанці, з якої було видно вікна рідної домівки. З вікон долинав апетитний запах смаженого м’яса… За кілька хвилин пролунає материн голос: «Богдане, обідати!»

Там, у Красноставі, кожна справа, пов’язана з мандрівкою, здавалася дрібницею.

— Світ належить відважним! — вигукував товариш і тут-таки стримано пояснював, що сам він, на жаль, відвагою не грішить, тож про клімат Канади, про корисні копалини Мексіки, про індіанські резервації у Сполучених Штатах мусить довідуватись з книжок, замість того, щоб спізнати все це особисто.

Богдан вірив у свою відвагу, але не тільки вона відігравала основну роль у тому геройському рішенні, що його він прийняв. Був іще клопіт у школі й перспектива залишитись на другий рік. Була напружена атмосфера вдома… Останнім часом Богданів батько дійшов дуже небезпечного висновку, що школа — найважливіша річ у житті. Сам він не скінчив навіть семи класів, тож і постановив, що Ліпка-молодший має ліквідувати заборгованість в освіті своєї родини. Ідея була, звичайно, дуже благородна, проте Богдан поставився до неї скептично. Тим цікавішими й привабливішими здавалися йому слова товариша щодо подорожі в далекий і багатий світ.

Однак тепер, на познанському вокзалі, світ цей помалу, але послідовно почав втрачати свої чарівні барви. За кілька годин доведеться приймати найважливіше рішення в житті. Легко сказати: в порту стоять кораблі. Якщо його спіймають, якщо в останню хвилину щастя відвернеться, на нього чекатиме жаліслива доля втікача. А якщо все складеться щасливо? Якщо вдасться йому випливти в море? Перед такою можливістю Богдан теж мав побоювання. Стало йому раптом жаль матері, яка ні про що ще не знає, та вже, певно, плаче в тривозі, бо син не вернувся на ніч додому й півдня не дає про себе знати. Тільки одну ніч і півдня. А скільки таких днів і ночей спливе, поки Богдан повернеться на батьківщину? Стало йому жаль батька, який з горя хильнув, мабуть, склянку вина і втішає матір: не журися, Богдан розумний хлопець, не пропаде… йому ж уже п’ятнадцять років. Він раптом відчув симпатію і до вчительки Бродзіцької, бо, зрештою, ніякого свинства щодо нього вона не вчинила. Поставила йому таку оцінку, на яку він заслужив. Розчулився Богдан і від думки про те, що Справедливі напевне сидять у Варшаві й тривожаться за долю мандрівця. Мабуть, і вчитель непокоїться разом з ними.

Задумався Богдан: дуже складну роль головного героя випало йому грати в такій незначнії! історії. З цієї задуми вивело його тільки оголошення, що «пасажирський поїзд Варшава—Щецін за хвилину буде подано на першу колію другого перону…»

Богдан підхопився й став готуватись до своєї передостанньої серйозної операції. Останньою ж операцією мала бути посадка на пароплав.

Це вже був не той Богдан, який учора пополудні, з душею в п’ятах, починав у Красноставі свою непевну подорож. Тепер він поводився так, наче все життя тільки й робив, що їздив зайцем. Відійшовши в кінець перону, він спокійно дивився на поїзд, Що наближався. І раптом похолов, прикипівши до того місця, до стояв. Хтось назвав його прізвище…

— Ну, що чувати, колего Ліпка?

Ще мить — і Богдан з плачем признається у всьому. Такого несподіваного кінця він не чекав. Та ось почувся інший голос:

— Все гаразд, колего Місьорчик, через два тижні йду в відпустку.

Богдан обернувся. За спиною в нього стояло двоє чоловіків у формі залізничників. Той, що його назвали Ліпкою, тримав у руці червоний прапорець. Це, певно, черговий по станції. Обличчя його ще молоде, дуже симпатичне. Незабаром черговий пішов зустрічати поїзд, а Богдан, уже знаючи, що поїзд швидко не рушить, завбачливо змінив місце, перебравшись на інший перон.

Відтоді минуло вже кілька годин. Годин, повних напруження… Але, як і досі, все обійшлося без пригод. Богданові кілька разів пощастило приспати пильність кондуктора. І знову він так сильно повірив у своє щастя, що забув про обережність і поводився майже зухвало. Це його й занапастило. Паровоз протяжним гудком саме попрощався зі станцією Кшиж. Богдан зручно вмостився в купе, квитки в якому кондуктор перевірив кілька хвилин тому. Можна бути спокійним, що раніше, як за півгодини, він не з’явиться. Однак виявилося, що це — службіст, який любить влаштовувати пасажирам різні несподіванки. Ось він — мов уродився. Привітно дивлячись на Богдана, каже йому з чарівною усмішкою:

— Прошу пред’явити квиток…

Богдан якусь мить сидить нерухомо. В очах у нього переляк і здивування.

— Квиток, будь ласка…— нагадує залізничник.

Шукати? Навіщо шукати, коли відомо, що в кишенях можна знайти що завгодно, тільки не квиток. Так думає Богдан і раптом, ніби наперекір цим думкам, починає порпатися в кишенях. Витягає різний мотлох, яблуко, три цукерки, шкільне посвідчення, носовичок…

— Нема! — дивується він і далі обшукує кишені. — Або десь запхнув, або загубив.

Кондуктор знову всміхнувся. Ні, це вже не та усмішка, з якою він підійшов. Тепер у ній іронія, злість…

— Шукай, добре шукай, голубе, в мене є час, я почекаю…

Нічого не вдієш, треба взятися до пошуків як слід. Може, в цій маленькій кишеньці? А може, в задній кишені штанів? Теж нема. От безглуздя вийшло з цим квитком…