Вокс - Пол Стюарт

— Люба моя Естера Шпичколист, — проквакав він, і його обвислі вуха та гнучкі вуса затремтіли ще дужче. — Скільки тобі нагадувати? Панькатися для нас — завелика розкіш, далебі, що так! Якщо вже йдеш на невольничий аукціон, будь ласка, будь ласка, будь ласка, веди свою здобич просто до мене! — від хвилювання його щоки то западали ще глибше, то знов роздувалися.

— Я мала такий намір, соколику, — відповіла Естер, підпихаючи Рука до крихітного блуда. — Але ж він щойно прибув. А тут так зимно — от я й подумала, чому б йому спершу не підкинути в піч дров, а тоді вже…

— Ні, ні, ні, Естеро! — духоблуд відкинувся на спинку фотелю. Він був виснажений, говорив захлинаючись і хапав ротом повітря. Компаньйонка його, Вогнецвітка, нахилилася до нього.

— Що за неподобство! — вигукнула вона. — Ти знову дратуєшся. А що я казала тобі про дратливість? — вона вихопила зі свого рукава шматину і втерла Бурштинотопові блискуче чоло. — Нянечка веліла — не дратуватися! Надто ти крихкотілий та вутлий. Кому це знати, як не їй!

Духоблуд заплющив очі. Його вуха якось чудно затріпотіли. Дихання уповільнилося, вирівнялося.

Авжеж, твоя правда, Вогнецвітко, — нарешті озвався він хрипким уривчастим голосом. — Якби ж не… — Він махнув кощавою рукою в бік Естери. — Оця…оця личина! Для неї, бач, закон не писаний…

Естер згорнула руки на грудях.

— Гаразд, він уже тут, — відрубала вона. — На що ти чекаєш?

— Естеро, підведи його ближче, — змученим голосом попросив Бурштинотоп.

— Ходи, соколику, — промовила Естера, штовхаючи Рука у спину.

Рук продибуляв кумільга по кахляній долівці й став перед летючим фотелем. Навколо хворобливої на вигляд тварючки ширився прикрий дух, химерна мішанка пахощів несвіжих молочних сухариків та антисептика. Бурштинотоп, не підводячись із крісла, сягнув до Рука, і дух став ще густіший.

— На коліна! — проквакав він.

Рук учинив, як велено. Духоблуд попав його за комір, підтяг ближче і пильно зазирнув у вічі. Рук удруге відчув у голові щось наче поколювання крижаними голками.

«Пусти мене в свої думки, — прошепотів голос. — Пусти мене в свої думки, Руку Човноводе, Бібліотекарський Лицарю…»

Поколювання чимраз посилювалося. Від нього все хололо, німіло. Здавалося, крижані пальці нишпорили йому в голові й читали думки, перегортаючи їх, мов книжкові сторінки.

«Бібліотекарський Лицар… Озерний приплав… — промовляв голос у його голові. — Повітряний човен… „Грозовий шершень“… Наближення бурі, брижі на озері… — Старий як світ блуд заплющився і, зігнувшись, як дуга, відкинувся на спинку фотелю. — Молодший бібліотекар! — Голос тепер був дужий, настирливий. — Висячий аналой, ланцюгова корба… Глибокий, невимовний жаль… — Духоблуд міцно схопив Рука за манжету і притяг його ближче. — Сльози… Біль… Маячні сни…»

Рук пощулився.

«Нум позбудьмося того всього, — не вгавав голос у голові. — Хай те все розвіється вітром. Віддай його мені. Ось де твій рятунок. Нехай оті всі гризькі думки щезнуть навіки…»

Усе попливло Рухові в голові, коли один за одним стали гинути, вивітрюватися його спогади. Ще трохи — і від них залишиться порожнє місце.

— Ні, — простогнав хлопець, і, відступивши від фотелю, спробував відірвати холоднючі пальці від своїх думок.

«Не протився мені!» — озвалося Рухові у голові, і він відчув, як пальці, ні на мить не припиняючи пошуків, стали ще цупкіше чіплятися за його думки.

Духоблуд його відверто спокушав. Усе, що завгодно, аби лиш борше покласти край цьому нестерпному блуканню крижаних пальців, які шкреблись і порпались у нього в голові. Але, якщо він перестане противитися…

Його розум уже нагадував голу пустку серед снігів та криги. Враження, думки, відчуття — здавалося, Рук бачить, як вони, шкопиртаючи, перетинають засніжену пустку, чекаючи, поки їх схоплять чужі всюдисущі пальці, і дедалі клякнучи з холоду.

«Я маю десь сховатися від цих крижаних пальців, — думав хлопець. — Маю сховатися. Я Рук. Я — Рук Човновод…»

Жадібні духоблудові думки, мов промінь гігантського прожектора, нишпорили в голові у Рука, не проминали жодного закамарка, жодного сховку, розсували всі шпарини та щілини, відмикали двері — одні, другі, треті, — дедалі підкрадаючись до найпотаємніших гадок.

Рук, ще й досі навколішки, погойдувався туди-сюди і мляво мотав головою з боку на бік. На кухні стояла задуха, неймовірна задуха, скрізь у повітрі, ширячись від печі, клубочилися хмари їдких випарів.

А всередині чавунної голови стояла холоднеча — страхітлива холоднеча: пальці засягали усе глибше й глибше, заморожуючи кожен спогад у ній.

Мене… звати… Рук…

Крижаний вітер, видував, не кажи ти сніжинки, його спомини та думки. Рук… Я — Рук… Тікаючи від крижаних пальців-щупів, які без упину обмацували його пам’ять, він урешті впав у чиїсь м’які й теплі лапи, що зринули з найдавніших його спогадів. Блукай-бурмило. То був його блукай-бурмило.

Величезний звір застережно підніс лапу до своїх губ, підштовхнув хлопця до моховитої ями і обняв своїми лаписьками. Рук скарлючився і з головою сховався в теплих пелехатих обіймах гігантського ведмедя.

Тепер він недосяжний для всіх. Він у безпеці. Загроза минула…

Бурштинотоп різко струснув головою і випростався. Очі його широко розплющилися.

— Ну? — запитала Естера.

— О, по всьому, гадаю, тепер він буде куди згідливіший, — відказав духоблуд, поки Вогнецвітка витирала йому блискуче чоло. — Глузд його очистився. Чиста дошка, так би мовити. — Бурштинотоп насупився і роздратовано відтрутив свою доглядачку. — Треба сказати, незлецький був глузд, — додав він замислено. — Міцний глузд. Мені, Естеро, мало б бути соромно висотувати оті всі сміливі думки та шляхетні спогади з такого відважного юнака. І все ж, Естеро, я певен, що незабаром ти заповниш усі прогалини — а надто як ставитимешся до нього так само байдуже, як до всіх ін… ін… інших… — Напад кашлю заглушив його слова. Духоблуд захрипів і захапав ротом повітря.

Вогнецвітка легенько погупала його по спині.

— Ну, тихіше, тихіше, — промовила вона заспокійливо. — Ти знову передав куті меду.