Вокс - Пол Стюарт

Рукові упало серце. Хлопець повів очима по кухні й видивився туди, звідки чувся голос.

Просто перед ним стояла на куцих ніжках велетенська пузата піч зі скляною заслонкою попереду, яка скидалась на величезне жовтожаре око і, здавалося, весь час підморгувала. Далі з отвору в люкових дверцятах стриміли міхи з фігурними ручками. Чорний покручений комин витикався з пічного верху і щезав у стіні високо вгорі. Праворуч від печі височіла здоровенна купа дров, ліворуч видніла ще більша купа необчухраного гілля та стовбурів, біля неї валялися пили та сокири. А по ліву руку від того всього у стіну було вмонтовано…

Рукові з подиву одвисла щелепа. Величезні, світні скляні колби іскрилися і булькали над ядучо-жовтими палаючими пальниками, всі до одної сполучені з безладним на вигляд сплетом кручених дудочок та циліндрів. Ці хитромудрі змійовики закінчувалися виливними дудочками, звідки у глеки, поставлені під ними, в цілу шерегу їх, повільно скапувала якась рідина. Рук нахилився вперед і вже підніс свої пальці до мідяного краника на кінчику однієї з дудочок.

— Не чіпай його руками, соколику, — провуркотів той самий голос. Рук здригнувся і відійшов від апарата. — Підійди-но сюди, дай я погляну на тебе, голубчику мій!

Із-за лісу трубок та циліндрів показалася куца, вся у зморшках, стара карга. Рук відразу впізнав гобліниху, бачену на базарі: опецькувата, сірошкіра, з важкими повіками. Одіж її складалася з картатого, чорно-білого, мов шахівниця, балахона, поплямленого фартуха та білого клобука на голові — високого круглявого головного убору, що їх так полюбляли поважні гоблінихи. В одній руці вона стискала відкорковану пляшечку, у другій — бляшану мірну ложку. Гобліниха цікавим оком дивилася на хлопця.

— Естера Шпич… Шпичколист? — запитав Рук.

— Ти не помилився, соколику, — відповіла Естера. — Зачекай хвильку. Ти що, не бачиш, що мені вгору ніколи глянути?

Вона знов повернулася до пляшечки і пересипала повнісіньку ложку червоного порошку в тісну шийку. Потім пересипала ще раз і ще, вголос підраховуючи порції:

— … шість. Сім. Вісім.

Закінчивши пересипати, гобліниха поставила ложку в невеличкий глечик. Тоді закоркувала пляшку, рвучко нею струснула і глянула на світло. Вміст із безбарвного перетворився на червоний. Розплившись у блаженній усмішці, Естера вхопила перо, вмочила його у чорнильницю і написала на білій наличці — химерною в’яззю, уже знайомою Рукові по інших запримічених написах, — одне-однісіньке слово: «Забудь-зілля».

— Забудь-зілля? — пробуркотів Рук.

— А то вже не твій клопіт, соколику, — відказала Естера, кладучи пляшку на бока і швиденько качаючи її по столу. — Дай-но мені розглянути тебе як слід, голубчику. — Вона витягла Рука на світло, штрикаючи і штурхаючи його своїми гостренькими куцими пальчиками. — Сухий, але дужий, — промовила вона. — Гадаю, знадобишся. — Вона покрутила Рукову голову туди-сюди, і її маленькі очиці перетворились на щілини. — Ого, хтось добряче тобі загилив, соколику. Голова болить?

Рук кивнув головою.

Естера звелася навшпиньки і приклала долоню до Рукового чола. На дотик її рука була підозріло суха, як пергамен, а все ж приємно холодила. Коротко кивнувши головою, гобліниха відійшла набік, і Рук почув, як забряжчало шкло, зажебоніла якась рідина, застукотіла металева ложка: Естера щось розколочувала. Назад вона повернулася зі шклянкою пінявої зеленастої рідини.

— Випий оце, соколику, — запропонувала вона Рукові. Рук лячно видивився на шклянку в її простягненій руці.

Що там у ній? Нектар із рожевих серцяблук? Чи сік шкрябунки?

— Ну-бо, голубчику, — припрохувала Естера, тицяючи шклянку хлопцеві в руку. — Не бійся, не помреш.

Рук повільно підніс шклянку до рота і пригубив. На смак рідина була приємна і відгонила цілим букетом різних запахів. Сосновий імбир. Кам’яна липа. Байрак-ягоди та анісовий лист…

— Отак, — промовила Естера. — Усе до останньої краплі, соколику.

Рідина та розливалася по всьому тілу, і Рук відчував, як його обдає цілющою хвилею. Коли він спорожнив усю шклянку, в голові вже не пульсувало, а сила та бадьорість знову повернулися. Він утер губи затиллям долоні й поставив шклянку на стіл.

— Дивовижно, — похвалив він. — Що це?

— Усього-на-всього один з моїх коктейлів, голубчику, — відказала Естера і знову приклала йому руку до чола. — Ну що, нам уже полегшало?

Рук кивнув головою.

— Набагато, дякую вам.

Естер усміхнулась, і щось лиховісне зблиснуло в її погляді.

— Ну, що ж, тоді можеш братися до роботи: розпалювати отут вогнище! — Гобліниха підійшла до череватої печі. — Поглянь-но сюди, — промовила вона. — Піч горить жовтожарим полум’ям, соколику. Жовтожарим! Три дні вже ніхто коло неї не порався. Відколи не стало Жмутов’яза. Тож тепера не завадило б зазирнути в неї. — Естер щільніше закуталася у свою шаль. — Кухня моя вистигає. Невже ти не чуєш, яка тут холоднеча, голубчику мій? О, я вже цокочу зубами… Підкинь дровець у піч! Підкидай їх, аж поки вона розжариться до білого жару! Тільки так ти мені догодиш, соколику.

Рук підняв із купи один оцупок і вже збирався нести його до палаючої печі, коли це в голові озвався чийсь голос. «Не поспішай так дуже, мій юний грубнику!» — проказав він.

Рук похолов. Оцупок гупнув додолу. Відчуття було таке, ніби чиїсь крижані пальці мацають його мозок, спричиняючи різкий біль за баньками і каламутячи думки.

— Я всього-но загадала йому підкинути в піч кілька полін, соколику, — обурено запротестувала Естер. — Скажи, Бурштинотопе, кому від того зле? У кухні вже зимно, хоч собак гони. Вогнецвітко, поясни йому: хоч собак гони!

Неприємний холодок у Руковій голові пропав так само нагло, як і з’явився. Хлопець обернувся і побачив у затінку не одну постать — аж дві! Перша — здоровенна неоковирна істота — чи не нетрячка з походження, — видавалася ще більшою через помпезні сандалії на ногах та крисатий капелюш на голові. Зодягнена була нетрячка у простору мантію, що лопотіла і вигравала відблисками у тремтливому жаркому мареві. Перед нею висів летючий мочардеревний фотель, де сидів старезний на вигляд, згорблений і тремтячий духоблуд. Шкіра його була бліда й ряба, а очі