Вокс - Пол Стюарт
Кожна статуя — і з тих, що були всередині, і з тих, що стояли просто неба, ризикуючи щомиті загуркотіти вниз, — увічнювала в камені якогось спілчанина, його маєтки та високе становище. Дебелий куцак, що стояв біля самого Рука, стискав у руці звивистий обрубок линви, покликаний символізувати джерело його заможності. Інший спілчанин тримав прикладений до ока далекогляд, біля ніг третього стояв скульптурний волоріг. Усі вони були зодягнені в коштовні мармурові шати, обсіяні самоцвітами, вкрапленими в камінь, мали на собі пишні, чисто тобі хутряні, коміри, мереживні брижі та довгі широченні каптани, витесані з блискучого білого каменю. І що пильніше вдивлявся у них Рук, то більше йому видавалося, ніби некліпні очі статуй вужчають, а губи кривляться у глузливій посмішці.
— О, вони очей не зводять зі старого Худайла, — тихенько бурчав гоблін, підштовхуючи Рука вперед. — Так і дивляться, аби гупнути додолу, коли він того найменше сподівається. Але старий Худайло битий жак. Не на того напали.
Він турнув Рука у спину. Хлопець поточився вперед, і по холодному мармуру лунко залопотіли його кроки. Приглянувшись пильніше до навколишніх закутаних у плащі статуй, він мало не скрикнув: то були не плащі — скульптури вкривав щільний шар павутиння мішма з порохом. Павутиння заснувало всі до одного пальці, кожнісіньке обличчя і звисало з кожної простертої руки клаптями старосвітського мусліну.
Коли вони дісталися супротивного кінця просторої зали, Худайло наблизився до непоказної арки, під якою видніли невеличкі, обшиті панелями, двері. Обабіч входу височіли сірі від павутиння статуї. Худайло підступив до дверей, пововтузився з клямкою, відтак наліг на них усім тілом і відчинив.
— Ходи, номере одинадцятий, — хихотнув старий гоблін. — Негоже змушувати чекати Естеру Шпичколист. Худайло це знає! О, він чудово це знає!
Рук пройшов у двері. Просто перед ним круто збігали вниз довгі сходи.
— Сюдою, — підказав йому Худайло. — Спускайся цими сходами, номере одинадцятий. Естера на тебе вже чекає.
Двері зачинилися, і Рук почув, як за ними, дедалі тихнучи, зачовгали старечі кроки. Він напружив зір. Сходи збігали вниз, і кінець їхній губився в якомусь хоровитому, тьмяно-помаранчевому сяйві. Міцно тримаючись за поручні й намагаючись пересилити тремтіння ніг, він ступив на першу сходинку.
Рук усе глибше й глибше спускався в підземні надра Палацу тіней. Дерев’яні сходи під його ногами — зі звичайнісіньких дощок, вмурованих у камінний фундамент, були ветхі й слизькі. Вони рипіли та пружинили, і Рукові доводилося брати очі в руки, аби не послизнутися. Що глибше він спускався вниз, то жаркіше і паркіше ставало повітря, повнячись якимось дедалі густішим духом, дивним і незрозумілим. Із кожним кроком той дух робився ядучіший: коли кислий, коли з металевим присмаком, а коли з присмаком їдкого диму, що широкими звоями здіймався вгору, огортаючи яскраве жовтожаре світло.
Наближаючись до кінця спуску, Рук озирнувся назад — і ахнув, побачивши, яку відстань він пройшов цими благенькими відкритими сходами. Початок їхній губився у пітьмі, як губилися в ній і невеличкі вхідні двері. «Просто дивно, як я не скрутив собі в’язів», — тупо подумав хлопець, долаючи останні кілька сходинок.
Опинившись нарешті на твердому ґрунті, Рук озирнувся — і заціпенів. Він стояв у величезній кухні, де все пихтіло і кипіло. Підземна зала, яку підтримувала хитромудра, цегляного мурування конструкція з міцних колон та аркових дуг, перехрещених у нього над головою, розлягалася від шкварчання та клекоту, а дурманні запахи були тут ядучіші, ніж деінде. Долинали вони начебто від протилежного кінця кухні, де жовтожаре сяйво яріло найяскравіше.
Просто перед себе Рук побачив довгий стіл із пощербленою та пообсмалюваною внаслідок нехлюйського користування стільницею. На столі громадилося начиння упереміш з усіляким причандаллям, і на перший погляд тут панував цілковитий нелад. Корці, ложки, ступки з товкачами, цілі стоси таць і сувої паперу, ваги, ножиці, фіали з зіллям та глеки з мастями, коробочки, мензурки, рожна та ножі-колуни, лінійки, лійки, свічки та піпетки…
Такий рейвах був не тільки на столі. Усю підлогу круг нього захаращували ящики та лантухи, і кожен з них повнився як не звіриною, то рослинністю Темнолісу. Чого тут тільки не було, від засушених крил пурхайлеза — до морхлих кулястих грибів-порхавок. З усіх стін, із кожної арки, з кожної колони, звисали в’язки трав, гілки з листям та снопики висушеного кущистого цвіту, від чого кухня більше скидалася на ліс, де хтось усе поставив сторч головою. Стояли тут шафи глухі й шафи за шклом, їхні шухляди вгиналися від сухих лишайників, мохів та ретельно засушених тельбухів. Полиці, підставки та шереги стелажів, були геть заставлені незліченними пляшками — як великими, так і малими, — і кожна з них була налита по вінця, закоркована і надписана. Одні пляшки містили подрібнену кору, і написи з хитромудро переплетених літер повідомляли: «Дерево-світляк», «Олив’яне дерево», «Сон-дерево», «Верба-плакучниця», «Дуб-кривавник»… Ув інших пляшках зберігалися ягоди — сушені, мариновані, просяклі олією, у третіх — горіхи, в четвертих — якесь насіння. Були пляшки і з листям, від крихітного кінчастого сірого листу лісової богородицької трави — до широченного серцевидного листя медв’яно-духмяного, але смертельно отруйного чорного лавра.
Рук спохмурнів. Що робити на кухні такій небезпечній траві? подумав він. І що далі він просувався — поволеньки, прискіпливо обстежуючи полиці та шкляні шафки, то більше примічав усіляких підозрілих мікстурних складників.
Барильце отруйних рожевих серцяблук, флакон, наповнений смертодайними ягодами-дряпучками. Рук знав: досить дати здоровенному волорогові шестеро таких ягідок, і тварині капут.
Ця кухня сущий рай для отруйника!
Раптом звідкись дзвіночком задзвенів тонесенький медоточивий голосочок:
— А хто там нишпорить по моїй кухні? Худайло, старий друзяко, це ти?.. Я ж остерігала, щоб і духу твого тут не було, так чи ні? Чи може, соколику, нам
