Вокс - Пол Стюарт

Рук застогнав. Доля гнала його, мов галькового лосося, що пре проти дужої течії, назад тим самим шляхом, яким він дістався до міста. Та надто гнітило те, що він уже знав і кінцевий пункт своєї подорожі.

Санктафракський ліс. Не що, як він.

Усе його тіло поникло, обважніло на страховиту думку про те, що чекало попереду. Як і багатьох його попередників, на Рука чекала смерть од виснажливої праці у Санктафракському лісі, супроводжуваної окриками гоблінів: хаща стоянів, що підтримували крихку брилу, ковтала рабів, які поралися коло них, несогірше, ніж деревина, яка йшла на їхнє виготовлення і якої вічно бракувало. Кожнісінька колода, бантина, поперечка була окроплена кров’ю невільників, загиблих на будівництві Санктафракського лісу.

Рук розпачливо обмацав замок на колодці — може, пощастить відсунути засувку, — і тяжко зітхнув. Годі було й думати про втечу. Відколи він постановив скочити у знівечений риштак, долю його було вирішено. Ось попереду вже завидніла млява Крайріка, а на ній — великий плоскодонний човен, пришвартований до дощаного приплаву. На березі сидів гоблін-перевізник із довжелезною жердиною: чекав на своїх невільників-пасажирів і жував соломинку.

Над землею панувало жарке безвітря. Рук кинув оком у прохолодне, відкрите небо — колись він борознив його на своїм улюбленім «Грозовім шершні», пролітаючи над вулицями Нижнього міста і розглядаючи крихітні крапки невільницьких ланцюжків ген унизу. Ніколи, навіть коли уява малювала найпохмуріші картини, він не усвідомлював, що означає стати однією з таких цяток. Надто він був далекий від буденщини, надто розкошував хвильним відчуттям лету і поривчастим свіжим вітерцем, який лоскотав йому обличчя, аби замислюватися, як воно там унизу.

«А тепер цяточка я сам», — приречено подумав Рук.

У своїй розпуці, він і не помітив, як вони збочили з гостинця, що вів до річки. І вже тільки коли конвоїр рявкнув: «Стій!», до Рука дійшло, що вони примандрували до однієї з заможніших дільниць Нижнього міста. Будівлі тут були високі, ошатні, й хоча зоряна їхня година була вже далеко позаду, вони й досі несли на собі відбиток колишнього маєстату.

— Прийшли, — прогарчав наглядач. — Розкувати одинадцятого номера.

Рук спохмурнів. Одинадцятий номер? Та це ж він! Цікаво, хто його купив?

Решта невільників жалісно стогнали. Дехто забряжчав ланцюгами.

— Цитьте! — визвірився наглядач і погрозливо ляснув батогом.

Раби принишкли.

Плескатоголові гобліни зняли колодки з Рукової шиї і потягли його до невеличких бічних дверцят у підмурку високої споруди. Рук зиркнув угору. Він відразу впізнав знайому будівлю.

Її чоло, облізле і потріскане, колись пишалося своїм мистецьким оздобленням: ще й нині на кожному його карнизному виступі, на кожному цокольному завої та в кожній ніші стояло по статуї. Сонмища статуй. Сотні, цілі сотні статуй — знизу й до самого верху, скільки сягало око!

То був Палац статуй. Знизу, із землі, він виглядав інакшим — величнішим і похмурішим, хоч і не менш зграбним.

— Ворушись! — желіпнув один з плескатоголовців і щосили штурхонув Рука в спину.

Рук шкопиртнув, перечепився об щось, і розпластався на бруківці.

Перший плескатоголовий гоблін підійшов до невеличких аркових дверей і загамселив у них кулаком. Другий тим часом ухопив Рука за роздерту на спині куртку, без зайвих церемоній поставив на ноги і підвів до дверей. Проте Рук устиг побачити, за що він перечепився.

То були рештки статуї якогось старожитнього спілчанина: вона впала з горішніх карнизів, де скульптури стояли юрбами, і розлетілася на друзки. Рук зустрівся поглядом з її невидющими некліпними очима і знову відчув знайомий болісний щем у грудях.

«Ми з тобою брати, — подумав Рук. — Я теж упав на землю».

Цєї самої миті по той бік дверей заскреготали засуви. Горішній. Долішній. Потім щось легенько клацнуло, і двері з рипом відчинилися.

Сумовито рипнули завіси, і двері стали повільно відчинятися перед Руком. Він уп’явся очима у дедалі ширшу чорну роззявину. І навіщо його сюди привели, до цього старожитнього Палацу статуй?

Знагла з сутіні виткнулася чиясь довга кістлява рука, і цупкі пальці — із ґудзуватими кісточками та жовтими зазубленими пазурами — схопили його за плесно і шарпнули у дверну пройму. Рукові до горла підступив шорсткий клубок: його кудись тягли.

Ляснув батіг за спиною, зарепетували охоронці, заглушуючи розпачливі зойки кайданників… А коли двері з гучним ляскотом зачинилися — запала тиша.

Рук затамував подих. Навколо хлопця зімкнулося важке безгоміння. Воно немовби стугоном озивалося йому в вухах — гнітюче, неприродно, — і жоден звук знадвору не міг проникнути крізь нього. тим часом очі його після сліпучого денного світла намагалися принатуритися до присмерку широченної, печеристої зали, що відкривалася перед ним. супроти нестерпно спекотного, паркого повітря вулиці приміщення видавалося напрочуд прохолодне. Рук відчув, як рука цупкіше стисла його плесно.

Перед ним, сам-один серед похмурої пустки, стояв худий, пригорблений і — судячи з глибоких борозен на високому чолі та білих жмутків волосся на кінчиках вух, — старий гоблін. Ні, Рук не мав його за хирляка. Може, гоблін і скидався на підстарка, та був ще вочевидячки дужий. Він, мов та шкіра, з роками лише шкарубнув.

— Номер одинадцятий, так? — пробубонів гоблін, позираючи на цифри, наквацяні у Рука на грудях. — Номер одинадцятий! Що ж, краще буде, якщо Худайло негайно спровадить номера одинадцятого на кухню. Атож, Худайлу не потрібні зайві клопоти! Худайло все робить, як йому велено.

Гоблін жестом звелів Рукові йти за ним і рушив прохолодною мармуровою долівкою передсінку.

Рук подався слідом за підстарком. Коли хлопцеві очі призвичаїлися до