Вокс - Пол Стюарт

У в отворі показалося чиєсь дебеленне ручисько, злапало Рука за комір літунського костюма і підняло в повітря укупі з Гільдою, що припала до хлопцевих колін. Ще мить — і Рук опинився віч-на-віч із вайлуватим бардадимом — чубатим гобліном із налитими кров’ю очима, випнутою спідньою щелепою і пошрамованою шкірою. Увесь його вигляд красномовно свідчив: щасливчиком долі той гоблін не був і мав за плечима не один десяток запеклих січ. Він був закутий у важкі обладунки, а під пахвою стискав каналізаційну ляду, від чого та здавалася не важчою за віко від барильця деревного елю.

У гобліна з-за спини визирав віз — крита балагула, сплетена, як і клітка, з лісовербу. Балагула була запряжена парою понурих зубощирів-скрадайл, а на передку сидів візничий — кощавий міський гном. Ув одній руці він тримав віжки, у другій — олівця.

— Ну, і що ми маємо? — прощебетав міський гном. Він лизнув кінчик свого куцого олівця і підніс руку, наготувавшись писати.

Чубатий гоблін, не випускаючи бранців із руки, прискіпливим оком озирнув свою здобич.

— Здоровила та опецька, — прохрипів він глибоким, горловим голосом.

— Кроте, а чи не можна бодай трішечки докладніше? — не без сарказму перепитав міський гном.

Кріт збрижив своє важке чоло.

— Дрібногобліниха, — озвався він до візника, який нотував подробиці на невеличкому берестяному сувої.

— Стать — жіноча, чоловіча? — не вгавав міський гном.

— Оте буде дівчисько, — відказав Кріт. — А оте, що з нею… — Він нахмурився і впритул наблизив свою тупу звірувату мармизу до Рука. Той аж скривився від гоблінового дихання, вологого і смердючого. — Не знаю, Прискіпо, — озвався він, і обличчя його розпливлося у дурнуватій осмішці, — мені чомусь видається, ніби ми злапали Бібліотекарського Лицаря.

Міський гном скочив з балагули і вмить опинився біля Крота.

— Ти певен? — запитав він. — Бібліотекарський Лицар, кажеш? А дай-но я гляну.

Кріт обернувся до свого напарника, розтис руку, що тримала Рука з Гільдою, і ті, мов лантухи, бухнули просто під ноги міському гномові.

— Гей, Кроте, не дурій, мугиряко макоцвітний! Обережніше з товаром. Якщо він і справді бібліотекар, нам попалося велике цабе, розумієш? — Прискіпа схилився над лежачим Руком, скорченим на слизькій бруківці.

Коли глумлива мармиза міського гнома наблизилася до Рука впритул, хлопець, скориставши з моменту, зірвався на ноги і вихопив меча…

Та міський гном тільки розреготався.

— Добре, добре, добре, — проказав глумильник. — Він таки справді Бібліотекарський Лицар. Поза всяким сумнівом! Ти, Кроте, береш його на себе, парубійко він нівроку. А я заходжуся коло дівчиська.

Рук почув за спиною товсте гарчання чубатого гобліна. Міський гном тим часом замахнувся своїм страхолюдним гарапником і шмагонув ліворуч від Рука. Лясь! — і маленька дрібногобліниха заячала з болю: батіг зміюкою обвив її шию.

— Пане… допоможіть… — прохрипіла Гільда, коли міський гном, туго напинаючи гарапника потяг дрібногобліниху до себе.

Рук обернувся і побачив, як чубатий гоблін зводить над ним свої ручиська. Хлопець весь підібрався.

— Пане… хр-р-р… — задихалася Гільда.

Кепські справи. Треба щось робити. Рвучко озирнувшись, Рук устиг завважити Прискіпу: той цупив до балагули маленьку безпорадну дрібногобліниху. І тут на хлопця ринув Кріт. Рук зробив відчайдушний стрибок, ухиляючись, і махнув мечем. Сяйливе лезо розітнуло шкіряний батіг, визволивши Гільду, а коли він зводив меча знов, зачепило ще й Прискіпу.

На камінні плити бризнула кров.

Кріт завмер на місці, вирячившись на Прискіпу. На якусь жахливу мить усе довкола, здавалося, заціпеніло. Та коли міський гном, схопившись за черево, грьопнув додолу, озвірілий гоблін задер здорову, мов казан, голову і заревів не своїм голосом.

— Прискіпа! — волав гоблін. — Ти поранив Прискіпу! Його вуха, порослі жмутами волосся, тремтіли. Баньки налилися кров’ю.

— Гільдо, тікай! — закричав Рук, міцніше стискаючи держак меча.

Звівши руки догори, чубатий гоблін знову порвався в атаку. Ось він зробив широкий замах, щось засвистіло в повітрі… Просто на Рука летіло, мов із пращі пущене, важенне металеве кружало — накривка каналізаційного люку. Рук отерп, ноги прикипіли до землі…

Краєчком ока він устиг примітити, як майнуло зелене плаття: то пригнулася, ухиляючись від залізяки, Гільда…

БАБАХ!..

Люкова накривка з усього маху черкнула Рукову голову, меч, випавши з рук, брязнув об бруківку.

Ув очах спалахнуло сліпуче сяйво, тіло обдало морозом — і все поринуло у темряву.

Рука очутив різкий поштовх. Де я? подумав хлопець. Ще один поштовх… другий…

Рук напевняка рухався, щось везло його, підстрибуючи і торохтячи по кам’яній бруківці. Кожен різкий порух озивався болями в тілі, болем пульсувала голова. Рук їхав у якомусь повозі. Зусебіч долинали приглушені стогони.

Повільно, страх повільно хлопець розліпив повіки — і примружився від світла. Він сидів у фургоні, і сонце, проникаючи крізь плетений верх, цяцькувало химерним світляним мереживом його пасажирів.

— Зважай на вибоїни, бецмане безклепкий! — озвався спереду пронизливий голос. — Мене корчить від кожного поштовху. Мій новий плащ весь просяк кров’ю, і винен у всьому ти, нікчемний лантуху з тельбухами!

— Даруй мені, Прискіпо. Хлопчисько виявився трохи заметкий для мене. Та хай там як, а я таки його злапав, еге ж? — пролунала хрипка відповідь.

Рук підвівся на лікті, ледве тамуючи зойк від раптового стугону в голові, й роззирнувся. Виявляється, він лежав лицем до лиця зі старим живолупом, чия червона чуприна вже сріблилася сивизною. Він перевернувся на другий бік. Живолуп був не єдиний його сусіда, у фургоні їхали ще й інші пасажири, але облич їхніх, хоч як він напружував зір, Рук так і не розгледів. Замість них — самі невиразні розпливчасті плями! Було тут двійко блудів із вухами, що тріпотіли, наче крильця лісової молі, бардадим-нетряк, який хропів на весь фургон, і якась дивовижна істота