Вокс - Пол Стюарт
— Болотниці, — вихопилося в Рука.
Він знав про цих риб геть усе. Знання його спиралися на трактат Петріса Філліта, присвячений болотницям і вже класичний у цій царині. Нагоду ознайомитися з ним Рук мав на одній із плавучих кафедр у Великій бібліотеці, куди учнів запроторювали за непослух і на покару приневолювали вивчати напам’ять усі його двісті тридцять дві сторінки. Що й казати, Рук знав про болотниць усе до цяти. Він міг розповісти, як ті присмоктуються до великої здобичі, що її живцем не проковтнеш, як вони цуплять її на дно, топлять, а тоді стережуть і чекають, коли та загниється, щоб можна було врешті трубити її своїми сисальцями. Рук знав, що риба та живе як у Крайріці, так і в Багнищі й з однаковою легкістю долає що воду, що багнюку. Йому відомі були шлюбні звичаї болотниць, будова їхніх зябер і те, що очі таких риб мають третю повіку. Та найціннішим у його знаннях було вміння відгетькатися від рибини, якщо тамта вже присмокталася до тебе.
Рук якомога втамував тремтіння в руках і, вдячний незгідливому старому професорові за те, що той карав його за балачки на лекціях, добув меча, схилився над лівою ногою і обережно, щоб не обранитися, встромив лезове жало у вторинні зябра, сховані під пукатою зябровою накривкою. Щось стиха булькнуло, і сисальце ту ж мить попустило мертвий стиск Риба-болотниця зав’юнилася, зслизнула з ноги, і, заляскавши тілом об берег, головою зарилася в намул.
Підбадьорений таким почином, Рук рішучіше взявся за меча і схилився над правою ногою, та, мабуть, перша рибина якось остерегла свою сусідку, бо не встиг Рук її торкнутися, як та пустила його ногу. Звиваючись і підстрибуючи, вона просто у Рука перед очима зарилася у м’яку твань слідом за своєю посестрою. Зник її кощавий хвіст, чвакнула твань — і залягла тиша.
Не перестаючи тремтіти, він підвівся. Хисткі ноги немовби ще й досі були обтиснуті пащеками мерзенних болотниць. Хлопець віддихався.
Якщо, думав Рук, угорі над ним невольничі майстерні, то бон-доки, — а отже, й певний шлях до риштаків, — набагато вище проти води. Не можна легковажити і просто підійматися до них — так неодмінно хтось його побачить. Ні, найліпше зараз податися до самого Нижнього міста і пошукати там водозбігу, досить великого, аби в нього прослизнути. Може, він натрапить на котрийсь із магістральних підземних тунелів, а там уже й до Великої бібліотеки рукою подати.
І він пішов проти води, тримаючись у затінку, перебігав від палі до палі, зупинявся перепочити і гнав далі. Платформа трохи-потроху нижчала. Чоботи гупали по ній чимраз гучніше, а до гупання вже долучалися й голоси — репет, прокльони, окрики. Рук знервовано покусував спідню губу. Гоблінівська сторожа була вже на ногах, і під її орудою денна зміна рабів заступала нічну. Ще трохи — і тут кишітиме стільки люду, що й голці ніде буде впасти.
Зненацька повітря сколихнулося від рику та виття. Рук похолов. Мало того, що гобліни були при зброї, так їх ще й супроводжували білогриві лісові вовки.
Убравши голову межи плечі, він вискочив з-під платформи, добіг до задньої дамби і старою заржавілою драбиною, прилаштованою до прямовисної стіни, подряпався нагору. Метал хилитався і рипів, загрожуючи зірватися з кріплень. Рук ще ніколи не почувався таким безборонним. Якщо хтось його побачить…
«Ніхто мене не побачить! — нецеремонно урвав себе Рук. — Просто лізь — та й квит!»
Добравшись до краю драбини, хлопець глянув через стіну і, пересвідчившись, що берег порожній, перемахнув через неї і стрімголов помчав до найближчих будівель — низки ветхих комор, майстерень, високих дощаних сушарень, де колись сушили вітрила та будівельне дерево. За ними починалася неймовірна плутанина темних і вузьких заулків. Рук набрав у груди повітря і вступив ув один із них.
Ліворуч… Праворуч… Ще раз праворуч… Рук відчайдушно намагався уявити планування дільниці, але все намарне. Дарма, що він часто-густо патрулював Нижнє місто з неба, перенести на землю навички орієнтуватися в повітрі було не так то вже й просто.
Рук побіг назустріч високим глухим стінам будівель. Тіснява і задуха панували неймовірні. Піт струменів по обличчю. Йому спало на думку, що досить якимсь поганцям з’явитися з обох кінців заулка — і він у пастці. Знати б йому планування вулиць та заулків бодай наполовину так досконало, як він знав систему рур і тунелів підземних риштаків…
І тут Рук почув звук, що докладно зорієнтував його: то був рип немащеної корби, яку хтось крутив, рип супроводжуваний приглушеним бубонінням голосів. Хлопець зупинився і наставив вуха. Корба все рипіла й рипіла, хлюпалась вода. Рук усміхнувся. Одного він уже певний на всі сто: він досяг Східного колодязя, дарма що тим часом його не видно. Скільки разів йому випадало пролітати над ним, споглядаючи внизу збіговиська язикатої гоблінівської жіноти, що набирала воду в свої глеки та амфори, і відзначаючи подумки, що за корбою давно вже мазниця плаче!
Рук пішов на голос, покладаючись не так на очі, як на вуха, протиснувся в довгу і вузьку шпарину, де сходилися затиллями дві будівлі — одна дерев’яна, друга кам’яна. Коли він гулькнув у бічний прохід, приглушені голоси погучнішали. Що далі посувався Рук проходом, то вужчий той ставав. Діставшись нарешті його кінця, він зупинився і обережно визирнув із сутіні.
Як Рук і передбачав, попереду видніли Східний колодязь — височенька ошатна споруда, єдине джерело води для цілої округи, та гурт пристаркуватих гобліних, з’юрмлених навколо нього. Хлопець подався трохи вперед, зиркнув праворуч, ліворуч, обвів поглядом брукований майдан. Нижче, по той бік вулиці, пригадалося йому, містився центральний водозбіг, куди вели ґратчасті ворота, але як туди дістатися? Може, варто майнути через городи, через тісні завулки? Чи просто кинутись пробоєм через майдан? Навряд чи гоблінихи йому поважно перешкоджатимуть — він їх не потривожить, хіба підкине нову тему для балачок!
Рук уже намірився ризикнути, коли це добачив, що одна гобліниха кинула кудись оком і щось прошкабарчала
