Вокс - Пол Стюарт

Трохи далі по тунелю, за арковими дверима, ташувалася склепінчаста спальна зала. Повітря тут було затхліше і гарячіше, ніж раніше, і трохи тхнуло пліснявою, як буває, коли розігрівається цвіль на стінах. По сирій кам’яній долівці, нічого не боючись і навіть не намагаючись триматися в затінку, нахабно продріботів рябощур. Тварина наче розуміла, що ті, хто тут живе, не заподіють їй жодної шкоди. Вона обнюхала кігті величезної волохатої лапи, поворушила вусами — і вгородила пару довгих зубів у живе тіло. У підставлену роззявлену пащеку бризнула кров.

— Ве! — заревіло щось, не так із болю, як із несподіванки, і мляво хвицьнуло ногою, відганяючи щура.

То був блукай-бурмило — величезна тварина з цупким шрамом, видним на плечі крізь посплутувані засмальцьовані пелехи, — один із чотирьох блукай-бурмил, які сиділи гуртом у куті зали. Ведмідь знову копнув ногою, цього разу вже злосливіше і рябощур неохоче подріботів геть.

— Вурра воллаг віра-вір, — прогарчала тварина. Бачиш цю падлюку? вона хлебче мою кровицю-живицю. Тутешнє моє життя — справжній морок.

Сусідка ведмедя — стара кощава блукай-бурмилиха — клопоталася біля нього, обережно ськаючи у згортках шкіри риштакових бліх і давлячи їх своїми різцями.

— Ве-ве вурругма, — прошепотіла вона. Терпіння. Скоро знову повня відсвічуватиме у твоїх очах.

— Ве? — запитально проревів третій блукай-бурмило і здригнувся. Але коли? — Віра-вур-уралова…

Четвертий кивнув головою, від чого у жовтому ліхтарному світлі химерно зблиснули дивні знаки на морді.

— Вурра, — затремтів він. — Вуррел-луррагуль-уралова. — Твої слова щира правда. Якщо згинув той, хто прийняв отруйну стрілу, то що тоді чекає на нас?

Щойно він це сказав, як заскреготала дверна засувка, розчинилися двері і всередину вдерлася молода Бібліотекарська Лицарка. Щоки її лисніли від сліз, заплакані очі почервоніли.

— Скажи мені, що це неправда! — заблагала Маґда Берлікс. Блукай-бурмило підвів очі.

— Будь-ласка, — не вгавала вона. — Скажи, що то не Рук. Не може такого бути.

Вемеру, блукай-бурмилиха, з якою Рук заприятелював, ще коли був у науково-дослідній експедиції, важко звелася на ноги і переваги-ваги почвалала до дівчини.

— Ве-ве-віралаг. Уралова. Вура-ве, — лагідно прогарчала вона.

Маґда похнюпила голову. Вона непогано зналася на мові блукай-бурмил і зрозуміла слова Вемеру. Тварина тільки підтверджувала почуте ненароком з розмови між Великим Бібліотекарем та Алквіксом Венваксом.

Слова Вемеру стосувалися молодого Бібліотекарського Лицаря, який вилетів на патрулювання і не впорався з кермом повітряного човна. Той гримнув разом з літуном на землю, і нині Рук значився у списах пропалих безвісти.

Маґда похитала головою і втерла очі.

— Я… я не можу повірити, — жебоніла крізь сльози дівчина. — Ще ж тільки вчора ввечері я розмовляла з ним. У трапезній. Він найкращий з усіх наших літунів. А «Грозовий шершень» завжди був у нього як шовковий. Він…

Вемеру обхопила прибиту горем дівчинку своїми дебеленними лапами і лагідно пригорнула до себе.

— Ве-віра-ловааль, — прогарчала вона. І наші серця сповнені горя.

— О, Руку, — тихенько озвався приглушений густою шерстю Маґдин голос. — Руку.

Знову розчинилися двері. Маґда повернулась — у дверях стояла Варіс Лодд. Обличчя її було сумне.

— Бачу, ти все вже знаєш, — промовила вона, журно похитуючи головою. — А я покладала такі сподівання на Рука, свого найкращого учня. Що й казати, непоправна втрата.

Маґда випручалася з обіймів Вемеру.

— Ви говорите про нього як про небіжчика, — зауважила вона. — Але ж, Варіс, ви самі сказали, що він пропав безвісти. Зник в Осип-Місті. А не загинув.

Варіс підійшла до Маґди і поклала руку їй на плече.

— Повір мені, я знаю, як це важко — втрачати друга, близького всім нам Бібліотекарського Лицаря… Якщо звідомлення не брешуть, його бачили, коли він намагався вирівняти «Грозового шершня». Човен саме мчав до землі.

— Але ж ніхто не бачив, як він розбився, — не здавалася Маґда. — Ми не можемо правити напевне, що він мертвий.

Варіс відвернулася.

— Сподіваюся, його смерть була швидка й безболісна, — промовила вона тихо. — Бо на живого бібліотекаря в Осип-Місті чигає багато небезпек, куди жахливіших, ніж нагла смерть.

— Ні! Ні! Ні — зойкнула Маґда і, затуливши вуха, прожогом кинулася до дверей. — Я в це не вірю, не вірю! Він не загинув! Не загинув! Може, ви й зневірились, але від мене цього не діждетесь!

Рук розплющив одне око і роззирнувся. Якусь часину хлопець не міг дібрати, де він прокинувся, звідки ця розкішна зала.

Під ним був грубий солом’яник, важка тілдеряча шкура правила за укривало. Вгору зносилися зграбні жолобчасті колони, палахкотіли оздобні лойові світники, у мерехтливому світлі висявала позолотою виліпна стеля. Трохи віддалік, ліворуч, хтось тихенько хропнув, — знати, повернувся уві сні, — і спогади лавиною наринули на Рука.

Він засидівся далеко за північ за балачкою з давнім другом Феліксом: розповідав йому про свої пригоди на Великій дорозі Багнищем, на Вільних галявинах та в небі над Нижнім містом. Розповідав — і пас очима розмовника, принишклого біля жарива.

Фелікс іще спав: дихав тихо, ледь посопуючи, на вустах грала ледь помітна, але така знайома усмішка. Фелікс завше усміхався вві сні. На краєчку солом’яника, сховавши голову під крило, примостився Гаарн. Рук вирішив їх не будити. Він би залюбки знов поринув у сон, але знав, що вже не засне. Його гнітили думки про завтрашній день.

Сидячи над мисками з парким рагу, вони цілу минулу ніч укладали плани на майбутнє. Звісно, йому боляче було покидати Фелікса так скоро після їхньої здибанки, але Рук ще й досі ходив у Бібліотекарських Лицарях. Він мав повернутися до Великої бібліотеки і доповісти про всі свої приключки. Зрештою бібліотекарі залежали від своїх юних лицарів та від їхніх відомостей про життя над риштаками. Аби лиш Фелікс допоміг дістатися Нижнього міста, а там він