Вокс - Пол Стюарт

Закричати? Шкода мови! Дихати давалося тільки на превелику силу. Рук відчув, як мацаки потвори обліплюють його обличчя, руки, ноги. Пручатися чи бодай двигнутися було абсолютно ніяк. Меча з його рук вирвано. Мине зовсім небагато часу, хлопцеве серце стане, і тоді підуть у хід присоски. Вони висмокчуть із нього всі соки, наче з туші оббілованого волорога.

Рукові зоставалось одне: безрадно дивитися на світ крізь прозоре тіло потвори, яка його душила. Він бачив навіть вежі Нижнього міста, і в голові промайнуло розпачливе: зараз вони далекі від нього, як ніколи…

Аж ось почувся якийсь сик, скельний упир здригнувся, і враз рвучко, спазматично роззявилась його паща. Потвора виплюнула хлопця з такою силою, що він бебехнув аж на скелля по той бік струмка. Коли упир плюнув удруге, щось кругле і шорстке черкнуло Рука по голові, а саме страшило скрутилося і стало достоту, як було перше. Рук глипнув на те, що впало біля нього: його баклага для води, спорожнена до споду і суха-сухісінька!

Ту ж мить скельний упир проразливо заверещав, аж Рук відчув, як у жилах йому кров холоне, і змінив свій колір із фіялкового на червоний, а з очей потвори шибнули три парові струмені. Закипіло, заклекотіло прозоре тіло чудовиська, наче вар у казані. Туша в’юнилась, як навіжена, з нутра її вилетів шкляний фіал, брязнув об каміння побіля Рука і розлетівся на друзки.

— Протиотрута від хробака, — видихнув Рук.

Жоден Бібліотекарський Лицар не міг вважатися належно спорядженим, якщо не мав при собі протиотрути від укусів летючого хробака, сумнозвісного хижака Темнолісу. Тут, у Нижньому місті, ці тварюки траплялися тільки вряди-годи, і невеличкий скляний фіал був чимось на кшталт амулета на щастя. І ось Рук міг на власні очі пересвідчитись у його дієвості. Протиотрута, яка зціляла жаскі пухлини, спричинені укусом летючої бестії, була смертельна для скельного упиря.

Упир кволо зітхнув і гепнув на кам’яну брилу. Остання волога покидала його тіло, і невдовзі від упиря зосталася тільки тоненька суха оболонка, звідки витикався Руків меч.

Хлопець важко звівся на ноги і приступив до скельного упиря. Жарке й заразом вологе повітря вже обертало його останки на порохно. Рук витяг меча і, витерши об холошу, встромив у піхви. Він уже повернувся був іти, коли щось упало йому в око.

Рук завмер. Зненацька до нього дійшло, що то не щось, а хтось: просто над ним бовванів проти неба якийсь незнайомець. Рук знеможено опустився на землю. Спершу на нього полювали, потім він мало не помер від спраги, потім його ковтали живцем, випльовували, і все тільки на те, щоб тепер його загнав у кут… Хто ж його переслідник цього разу?

— Здаюся, — прошепотів хлопець. — Нема більше сили… Той, хто стояв перед ним, простяг руку.

— Якби Варіс почула твої слова, то була б розчарована, — озвався знайомий голос.

Рук не повірив своїм вухам. Знайомий голос! Жодних сумнівів, він його десь чув! Прикриваючи очі від світла, він звів голову. Очі його побачили скуйовджену ясну чуприну, кирпатий ніс, дуги брів, а під ними — блакитні блискучі очі…

— Фелікс? — Подиву його не було меж. — Невже ти? Постать наблизилася до Рука. Рук спершу повагався, відтак потис простягнену руку і відчув, як та взяла його за долоню — міцно, енергійно — і підвела з землі. Так, перед ним стояв його давній друзяка Фелікс Лодд — при повному риштунку, у вибілених кістяних обладунках, перев’язаних сірим реміняччям із мордобрилячої шкіри.

До його пояса були приторочені шкіряні капшуки та линви. При боці, поруч із чималим самострілом у побляклому сірому покрівцеві, теліпався кривий зазублений ніж. На сірому курному тлі Осип-Міста його високу ясночубу постать у вибіленому вбранні легко можна було взяти за примару.

— Мо, я й скидаюся на манію, — засміявся Фелікс, неначе прочитавши Рукові думки, — але я доволі справжній, Руку, давній мій друзяко.

— Фелікс! — закричав Рук і міцно обійняв давнього друга. — А я вже не сподівався побачити тебе живого. Та й усі ми не сподівалися, навіть Варіс. Вона казала, що в Осип-Місті ніхто довго не протягне…

— Звісно, мені дуже не хотілося б розчаровувати своїх любих сестричок та вас, учених книжників, — усміхнувся Фелікс, — але й у Осип-Місті можна вижити. Звісно, якщо не стояти біля водозбору і не пасталакати, мов парочка старих недомірків-краль у день прання. — Він підморгнув. — Гайда, Руку! — Фелікс крутнувся і легко скочив на кам’яний насип. — Сьогодні тебе запрошують на вечерю до Підземного палацу!

Рук поп’явся слідом за ним.

— Зачекай, Феліксе, — пропихкав він. — Не так скоро!

Спадала ніч, з настанням темряви всі тіні зливалися водно, та Фелікс рішуче і вельми вправно продирався крізь кам’яні осипи. Він перелазив руїни, обминав розверсті провалля і з легкістю та спритністю лемурчика торував собі шлях через кам’яні захаращення та масивні брили.

Рук ні на крок не відставав од побратима: лучче вже шкопиртати і спотикатись, аніж відбитися. Та Фелікс, якщо задалеко випереджав свого друга, видирався на кам’яну брилу чи недбало спирався на повалену колону і, вибачливо всміхаючись, чекав, заки Рук його наздожене. Дорога була важка, і Рук — розпашілий, укритий грубою верствою куряви і захеканий, — почав занепадати духом.

— Нас не так то вже й мало, — озвався Фелікс, коли Рук уже вкотре наздогнав його. — І в нас ні перед ким жижки не затрусяться, — провадив він, — хоч би хто то був — сорокухи, Сторожа чи гоблінівська варта. — Він усміхнувся. — Ми величаємо себе Примарами Осип-Міста.

— Можеш не пояснювати, чому, — прошкабарчав засапаний Рук, відчайдушно намагаючись перевести дух. — А все ж, якщо не секрет, що ти робиш у цій триклятій місцині?

Фелікс обкрутився на підборах і спинався далі, легко перемахнувши через довгастий виступ відколеної скелі.