Вокс - Пол Стюарт
Рук узяв баклагу, приклав її до вуст — і аж тоді згадав, що вона порожня.
— Ех, дурню ти дурню, — буркнув він собі під ніс, чіпляючи баклагу на місце. Якби Варіс могла бачити, як нездарно Рук попереводив свої мізерні припаси, то глибоко розчарувалася б у ньому. Хлопець скрушно похитав головою. Може, йому пощастить знайти трохи води та поповнити свої припаси. Але поки те станеться…
Рук підняв із землі гладенького круглявого камінчика і вкинув у рота. Туди набіжить слини — і він зможе освіжити палаюче горло. Марні сподівання! Рук бридливо виплюнув глеюватого камінчика і шукав інших способів, та що більше він боровся зі спрагою, то дужче та дошкуляла. Хоч сядь та й плач!
Жарота стояла нещадима. І парило — хоч кричи «рятуйте!» Рук провів пучками по чолу і злизав піт із пальців. Але солоні крапельки тільки розпалили спрагу.
Звичайно ж, хоч би яким сухим та курним видавалося Осип-Місто, вода мала б десь бути. Просто її треба знайти — ясно, як божий день! Поперебивані рури та потрощені водограї ще й досі сльозили вологою. Колодязі, біля яких колись давно збиралися городяни, щоб набрати води та поляпати язиками, як тоді, так і нині, сягали ґрунтових вод. Треба пошукати моху, трави або нужденних чагарників, та й квит! Пускаючи коріння вглиб крізь тріщини у камені, рослинність промовисто засвідчувала близькість води. Зрештою тварюки — мешканці Осип-Міста — теж не могли обходитися без живлющої вологи!
Рук усе далі й далі пробивався крізь завали, а задушливе сутінкове повітря чимраз більше повнилося криками та вереском чудовиськ. Ось хлопець поминув похилу вежу з колись величною, а тепер проваленою банею, схожою на гігантську надкушену лісову заболонь. Краєчком ока Рук спостеріг якийсь рух і, обернувшись, помітив, як у тіні щось майнуло. Він пришвидшив ходу.
Шлях його пролягав то через повалені колони, які лежма утворювали якусь подобу мосту, то під напівзруйнованим віадуком попри подвійні ряди колон, понівечених цілком чи тільки почасти; то крізь низьке вікно хоч і зацілілого, але вельми хисткого високого фронтону то килимом горбкуватого сланцю, який колись був дахом, а нині обернувся в ненадійний хідник. Досить раз послизнутися — і ти навіки згинеш ув одному з розверстих проваль обабіч тебе. Рук достеменно знав, що ніхто його тоді вже не знайде, хіба стерв’ятники, ласі до чужих кісток.
Вежі Нижнього міста, як і перше, мріли перед ним, але тепер, у пригаслому небі, вони видавалися геть пласкими. Попри всі Рукові намагання, пройти йому пощастило недалеко. Кожен подих давався на превелику силу. Кожен ступінь крив небезпеку. Рук важко сапав, ковзався і спотикався, обдирав щиколотки пальців і збивав кісточки ніг. Гіршої халепи, подумалось йому, не придумаєш. Ще б пак, де-де, а в Осип-Місті завжди можна очікувати найжахливішого. І враз він укмітив якусь чудну сильветку.
На плескатій кам’яній брилі просто перед ним щось лежало: яскраво-голубе, пухнасте і… неживе. Жах кригою скував скроні, несамовито загула у жилах кров. Писочок, схожий формою на дзьоб, закарлючені кігті… Рук умить розпізнав мертву істоту.
— Лемурчик! — ахнув він і ногою діткнувся висхлого тільця. Із пащі та порожніх очниць посипалося біле порохно. Рук роззирнувся — і наглянув на камені сіро-зелену латку моху. Отже, десь тут є вода! Мабуть, лемурчик теж прийшов сюди у пошуках живлющої вологи та й наклав головою. Рук добув меча і вп’явся очима в сутінь.
Ліворуч озвалося ледь чутне жебоніння. Вода — плинна вода. Може, ушкоджена рура, а може, невеличке чуркальце. Рук увесь напружився, як струна, і пішов на звук, не забуваючи крутити на всі боки головою: спокуса освіжитись прохолодною водою не повинна присипляти пильності.
Він видряпався на приземкуватого кругляка, напрочуд подібного до волорога на паші. Журкіт посилився. Так і є: затінене двома моховитими кругляками, з-під землі струменить невеличке джерельце. Вода наповнювала загату і перехлюпувала через край, де її знову вбирала земля. Тванистий ґрунт навколо чуркала був помережаний незліченними слідами відвідувачів — і хижаків, і їхніх жертв. Щойно Рук бачив, яка лиха напасть спіткала лемурчика. Боже борони від такої долі!
Раз по раз роззираючись, він нагнувся — меч при боці, напохваті, — склав докупи долоні й занурив їх у крихітне водоймище — раз, удруге…
Ніколи ще вода не видавалася такою смаковитою!
Коли спрагу нарешті вгамовано, Рук відкоркував баклагу і занурив у прозору воду. Поки булькала вода, витискаючи повітря з баклаги на поверхню джерела, Рук сторожко роззирався довкола: як би його не почула котрась потвора, що їх ув Осип-Місті не бракувало!
Щось у пітьмі неначе блищить, подумав хлопець, і серце його несамовито закалатало. А що воно так тхне? Вологою… Пліснявою…
— Поквапся, — пробуркотів він і потрусив баклагою під водою — хай борше наповнюється. На поверхню зринула остання вервечка повітряних бульбашок — баклага наповнилася вщерть. Рук закоркував її і вже готувався почепити на пояс, коли ззаду почувся якийсь шерех. Щось тихенько шаруділо, а паркий цвілий дух ніби погустішав.
Рук узявся за меча і крутнувся на підборах. Спершу не помітив нічого страшного. Скелля, тіні — та й годі.
Пусте, спробував заспокоїти себе хлопець. Просто трохи розходилася уява.
Та Рук чудово розумів, що лише дурить себе. Його увагу привернув якийсь зблиск. То був мацак — слизький і прозорий; звиваючись, він вигулькнув із чорної розколини і заходилося обмацувати під собою камінь. Поки на смерть переляканий Рук, мов заворожений, спостерігав за ним, з’явився ще один. Тепер уже двійко їх учепилося за скелю і затремтіло, засіпалося. Ще мить — і з вузької розпадини показався блискучий горб драглистої потвори. Чудовисько соталося з розколини на камінь, мов тілдерячий жир із тріщини в барилі.
— О Земле й Небо! — ахнув Рук і відступив на крок назад.
Драглисто чвакнувши, страшило вилізло з розколини геть усе. Тремтячи та колихаючись із боку
