Вокс - Пол Стюарт

Рук кивнув.

— То моторошне місце, Руку, — сказав Фелікс. — Зазвичай я його обминаю десятою вулицею. — На хвильку він загадався. — Але ця звірота, про яку ти розповідаєш. Цікаво-цікаво. Я б не від того, аби збагатити своє житло ще парочкою мисливських трофеїв.

Обличчя Рукове розпливлося в усмішці.

— Ти невиправний, — промовив він.

— Зате ніколи не нудьгую! — підкреслив Фелікс. — Та годі про мене, краще погляньмо, як там наше рагу, а тоді, Руку, ти розповіси про себе. Я хочу знати геть-чисто все. А надто те, як такий зелений, жовторотий Бібліотекарський Лицар, прирозумів уколошкати скельного упиря, та ще й не абиде, а в самому Осип-Місті!

Фелікс заходився колотити юшку, яка чимраз гусла, а Рук тим часом ще сьорбнув із келиха. Він снував думки і хитав головою. Цікаво, що б могло тут ще на нього чекати? Було від чого чухати потилицю.

— Це сталося під час досвітньої варти, — почав він. — Я вже облетів Осип-Місто і повернув до Каменосаду, коли щось ні сіло ні впало талапнуло по «Грозовому шершню» — так звався мій повітряний човен. Ми впали на землю.

Фелікс відірвав погляд від булькітливого казана.

— Часом не сторожівський гарпун? — висловив він здогад.

— Та ні, від Вежі ночі я був далеченько, — сказав Рук. — Крім того, гарпун б’є набагато слабше. Куди слабше. От уяви собі: ти пливеш над землею під усіма вітрилами, гойдаються балансирні гирі.

Фелікс кивнув головою, а заздрий блиск очей засвідчив, що йому й самому страшенно хотілося б пережити відчуття польоту. Рук нахмурив брови.

— …а потім бац! — і тобі аж вуха від грому закладає. І жар такий — не сказати. А світло — аж сліпнеш. І сморід паленої шовковини. Мене жбурнуло через усеньке небо — я ще держався за прову «Грозового шершня», гадав, утримаю його на лету. — Він глянув на Фелікса, в очах його стояли сльози. — А потім ми ввігнались у землю. Я… — Він похилив голову. — Я вцілів, натомість «Грозовий шершень». Знаєш, Феліксе, я власноруч вирізьбив його з мочардеревного стовбура. Ми…

Фелікс відійшов від вогню і поклав руку на плече товаришеві.

— Ну ж бо, друзяко, не побивайся. Я тебе розумію. Тебе обдаровано безцінною якістю — хистом літати. А потім тебе цього хисту позбавлено. Точнісінько так само почувався і я на Церемонії Оголошення багато років тому.

Тут розітнувся пронизливий пташиний крик та лопіт крил — з горішніх сходів до них злетів сніговобілий птах із палаючими очима та калічною лапою і сів Феліксові на плече. Птах зиркнув зизом на Рука: в очах його світилася підозра.

— Невже білий крук? — здивувався Рук. — Я думав, вони вже всі покинули Каменосад, шукаючи кращої долі.

— Усі, крім нашого Гаарна, — пояснив Фелікс, лоскочучи під бородою птаха, озброєного страхітливим дзьобом. — Коли всі відлітали, з ним сталася невеличка пригода. Я знайшов його долі, він тільки вбився у колодочки. Захарчований, хиренний, лапу потрощила каменюка. Я виходив його, і відтоді він прихилився до мене. Правда, Гаарне?

— Кар-р-р! — крякнув білий крук. — Фелікс, Гаар-р-рн др-р-рузі.

Рук аж сахнувся з несподіванки.

— Птах уміє говорити! — здивувався він.

— Я його навчив, — похвалився Фелікс. — Я не можу літати, як ти, Руку, зате Гаарн для мене — пара летючих очей у небі. Птах помічає все і розповідає мені про побачене. — Він витримав паузу. — Як хочеш знати, саме завдяки Гаарнові я пустився на пошуки молодого Бібліотекарського Лицаря. Крук бачив, як ти продирався крізь камінні джунглі Осип-Міста.

— Так ось звідки ти знав, де мене шукати!

Фелікс кивнув головою.

— Утім, я не відав, що то був ти, давній мій друже Руку, — додав він.

— Др-р-руг! Др-р-руг! — розкричався крук.

Фелікс повернувся до клекітливого казана і поколотив рагу великим дерев’яним корцем. Узяв собі шматочок м’яса, пожував, решту віддав Гаарнові.

— По-моєму, вже зварилося, — виснував він. Завр-р-рилося! — підхопив Гаарн. — Руку, ти голодний? — поцікавився Фелікс. — Чи голодний? — перепитав Рук. — Та я б і тілдера ум’яв!

Фелікс розсміявся.

— Я теж, — промовив він замислено. — Та боюся, нам доведеться вминати снігуна, ящірку-кам’янку і…

— Звучить, як музика, — урвав його Рук. Від рагу ширилися божевільні пахощі. А якщо там ще й рябощур, то що йому до того!

Глибоко під Нижнім містом, у риштаках, чулися безладні звуки капежу та приглушений буркіт людських голосів. Був кінець дня, і професори та молодші бібліотекарі видавалися страшенно чимось заклопотаними.

Фенбрус Лодд стояв на Світляковому мосту, весь поглинутий розмовою з Алквіксом Венваксом. Бокораші швартували свої плоти, дружно регочучи над чиїмсь дотепом. На помості один вартовий здавав іншому пост. На плавучих аналоях, в’язками припнутих до Чорнодеревного моста, бурсаки-бібліотекарі закінчували свою нелегку денну працю — робили на бересті останні штрихи, закручували чорнильниці й гукали тим, хто стояв при корбах, щоб вони підіймали їх нагору.

— Гей там, покваптеся, — кричав на відповідь капловухий троль-тягайло, біг по мосту, хапався за корбу і починав її крутити. — Я зараз, добродію. Даруйте, добродію…

На відстані від Бібліотеки Великобуряної палати — сухої і провітрюваної завдяки ретельності деревопалів та вітровертів — вологе повітря тунелів і крайніх приміщень прогрілося більше, ніж зазвичай. Скидалося на те, що з надворішнього Нижнього міста нещадима спека проникала і до підземних риштаків, від чого ті стали задушливо-липкими, а перебування в них — украй тяжким. Усі, окрім хіба що метушливих рябощурів, яким і за такої температури жилося як у раю, усі від найнижчого наглядача за аналоями до самих Професорів Світлознавства і Темрявознавства, сходилися в тому, що атмосфера ставала дедалі нестерпніша.

Двійко новообраних Бібліотекарських Лицарів, щойно повернувшись із Головного тунелю, чимчикували до спальної зали. Зайшли всередину і попадали на свої гамаки.

— Ну й спека! — поскаржився один з них.

— Що не кажи, Керне, — відповів його напарник, — оті всі лойові світники не світять, а йно чадять. — Він помахав рукою