Вокс - Пол Стюарт

Над хлопцем, нижучи його очима, височіла стара сірошкіра гобліниха: у кощавих руках вона тримала палицю, гострим кінцем націлену на Рука.

— Вигляд у тебе бадьорий, голубчику мій, — промовила вона. — Вставай. На тебе чекає купа роботи.

Її пронизливий медоточивий голосочок враз оживив у пам’яті всі спогади вчорашнього дня. Дворецький Худайло, кухарка Естера Шпичколист, осоружний духоблуд Бурштинотоп, той самий, що порпався у його пам’яті й витравив минуле… Чи принаймні силкувався витравити…

Крий Боже, чимось себе виказати! застеріг себе Рук, вилазячи з-під столу і зриваючись на ноги. Він роззирнувся довкіл — і скривився. Гаряче палала піч, і жарке, задушливе повітря хвилювало, як вода. Естера підняла палицю і тицьнула нею у бік столу за його спиною.

— Поживок, — кинула гобліниха.

Рук обернувся. Стіл був накритий на одного чоловіка. На ньому стояла чимала миска паркої сіренької вівсянки з устромленою посередині дерев’яною ложкою та шклянка з рідиною, схожою на ту, що він пив учора ввечері.

— Попоїж, попий, але не дляйся, соколику, — напучувала Естера. — Піч уже чахне.

Ні тобі стільця, ні лави, тож Рукові довелося спожити свій убогий сніданок навстоячки. Неприємна на вигляд вівсянка виявилася не менш неприємною на смак: була вона солона, одгонила димом і мала затхлий присмак цвілі. Але, запиваючи кожну ложку глевкої маси ковтком пінявого зеленого трунку, він зміг утамувати голод і водночас заспокоїти спрагу.

— Поквапся, соколику, — нетерпляче примовляла Естера. — Пора вже закладати нашу піч. — Вона пощулилась і щільніше загорнулася у шаль. — Мої старечі кістки вже промерзли до шпику.

Що вона городить? подумав Рук. Таж на кухні можна спектися. Усе його тіло було мокре від поту. Він осушив шклянку до дна, поставив її біля миски з недоїденою вівсянкою і повернувся до Естери.

— Дякую, — муркнув Рук безбарвно.

— Найкраща подяка для мене — не слова, а діло, — відказала Естера. — Розворуши вогонь, соколику. Нехай він розгориться до білого жару. До білого жару, чуєш? Хай він жахтить найжаркішим жаром, бо нині день годівлі дитятка.

— Слухаюся, — відказав Рук, пильнуючи, аби на обличчі не здригнувся жоден м’яз і не зрадив його чуттів. Він чимчикував до величезної купи дров, а в голові лящали Естерині слова.

«Годівля дитятка? — думав він. — Що воно в гаспида за дитятко?»

Поки Рук доніс до печі перше поліно, Естера вже розчахнула круглі дверцята. Коли він підступив до них ближче, в обличчя йому вдарив тугий струмінь ревучого жару. Хлопець мимоволі застогнав.

Естера обернулася і зміряла Рука довгим прискіпливим поглядом. Він відчував, як гобліниха свердлує його своїми чорними підозріливими очима. Намагаючись і далі зберігати спокій, він натужився, висадив угору дровиняку і вкинув її в піч. Потому обернувся і взявся роздувати міхи, як показувала Естера — чотири різкі рухи, вгору-вниз, вгору-вниз. У печі залускотіло, засичало, і сяйво з тьмяно-золотавого стало ясно-жовте.

— Не забувай, дорогенький, до білого жару, — нагадала Естера. — І чим більше дровець, чим більше дровець. І не забувай про міхи!

Дванадцятка полінець, а тоді ще й виснажливе роздмухування міхів. Рукові аж відлягло від серця, коли Естера дала взнаки, що вже задоволена. Черевата піч зчиняла пальбу і двигтіла: полум’я в ній аж ревло, сліпуче, мов сонце, і палюче, як блискавка.

— Підійди-но сюди, голубчику мій! — гукнула Естера. — Диви, що я роблю.

— Слухаюся, — прохрипів Рук. Він мав таке відчуття, ніби по горлянці його, пересохлій та смажній пройшлися наждачним папером. Ноги були кволі й налилися оливом. Та коли він одірвався від печі й поплентав у затінок, де Естера вовтузилася з обривком мотузки і де повітря було прохолодніше, в голові йому почало прояснюватися.

— Розплутай-но мені оце, соколику, — попросила Естера. — Я сама не дам ради.

Рук покірливо кивнув головою, попнувся вгору до вмурованої у стіну рейки і розсотав сплутаний звій. Кінець линви він вручив Естері, і та, не кажучи ні слова, потягла її до себе. Угорі почулося тихе клацання, Рук звів очі — і побачив, як до них поволі спускається величезне дерев’яне відро. Коли воно було вже досить низько, Рук знову навинув линву на рейку.

— Перевір, соколику, чи добре звій тримається, — застерегла Естера. — Отак. А тепер іди поглянь.

Рук іще раз смикнув линву — для певності, а тоді повернувся до відра, завислого за кілька вершків од підлоги. Спинивши його однією рукою, Естера запустила другу всередину і добула маленький червоний бульбатий предмет. Відтак піднесла його до світла, і той залиснів.

— Жолудь, — пояснила Естера

Рук нахмурився. Червоне м’ясо, тонка слизькувата оболонка і густий сік, що сльозив, наче кров — нічого спільного з жолудями, які йому абиколи випадало бачити! Та й запах не той. Воно більше скидається на якийсь тельбух, подумав хлопець, морщачи носа від затхлого з металевим присмаком духу: можливо, на волорожачу печінку чи на тілдерячу нирку.

— Жолудь, — повторив він, намагаючись не зрадити голосом свого подиву.

— Але, соколику, це тобі не якийсь там залежалий жолудь, — провадила Естера. — Це — жолудь дуба-кривавника. Їх, голубчику мій, збирають у Темнолісі лісові тролі.

Прехитре діло, мушу сказати! Оті дуби-кривавники пожирають усяке живе м’ясо, до якого можуть доп’ястися їхні смоляні лозини, от і виходить, що збирачі та дерева нерідко міняються місцями, ти мене розумієш? Тож вважай, що ти щасливчик, якщо працюєш тут на мене.

— Слухаюся, — відказав Рук, чуючи, як у шлунку йому все перевертається.

— Ось чому жолуді такі дорогі, — не вгавала Естера. — Коментарі, як мовиться, зайві. А спробуй про це заїкнутися отому старому скнарі, Бурштинотопові. Цей старий дундук усе бурчить про дорожнечу. А я завжди йому на те: якщо це робиться для втіхи нашого господаря, замешка Гого нагорі, то дукачі витрачаються недарма, і нема чого тут очі вибивати!

Естера дбайливо поклала жолудя у бганку свого фартуха, відтак узяла другого і піднесла до світла. Рук пильно стежив, як вона бере одну за одною ще чотири тріпотливі жаркі кульки і ховає їх у