Вокс - Пол Стюарт

— Либонь, годящі, голубчику мій, — проголосила Естера, обертаючись до Рука і, показуючи закривавленим пальцем у бік щита з пічним причандаллям, — щипці, щітки, лопати, міхи та кілька невеличких решіток, — попросила: — Будь ласка, соколику, принеси мені лопату.

Рук подався виконувати її прохання.

— Ні, не ту, — долинув у нього із-за спини Естерин голос, коли його рука сягнула до лопати. — Он оту, з довгим заступилном.

Рук ухопив потрібну лопату і повернувся до гоблінихи.

— Отак, голубчику мій, — похвалила вона. — А тепер держи її переді мною плазом. Молодця! А тепер ми покладемо їх на лопату, отак. — Вона вп’ялася очима у шосток жолудів і замислилась. — Може, взяти ще одного, — озвалася вона нарешті, взяла з відра сьомого жолудя і доклала до решти. — Отак воно краще. А тепер переходьмо до смаження. Ходи за мною.

Естера знов рушила до печі. Рук, тримаючи поперед себе лопату з кривавниковими жолудями, почвалав слідом. Приступивши до печі, Естера нап’яла на руки пару дебелих рукавиць і широко розчахнула дверцята. З нутра шибнув тугий струмінь жару.

— О, яка розкіш! — провуркотіла Естера. — Моїм холодним старим кісточкам буде любенько та тепленько. — Вона обернулася до Рука: — Давай лопату. Тільки обережно.

Рук ступив крок уперед. Хлопця огорнула густа жарота, а з нею і млявість. Передавши Естері дорогоцінну жолудеву ношу, він відступив чимдалі від печі.

— Саджаємо її отак-о, — пояснювала Естера, стромляючи лопату в розпечене до білого жару пічне нутро. У печі засичало і запахло немовби смаженим м’ясом. — А тепер ждімо, — навчала гобліниха. — Хвилин за кілька буде готово. — Естера повернулася до Рука. — Загалом, соколику, тобі не доведеться запікати жолуді такими великими порціями, — цокотіла вона. — Бо одного жолудя вистачає щонайменше на сто пляшок забудь-зілля.

— Забудь-зілля, — луною озвався Рук.

— Коли ти з’явився тут, я саме поралася коло цього зіллячка, — просторікувала Естера, — пам’ятаєш? Ой, ні, звичайно, ти не пам’ятаєш, — схаменулася вона. Дякувати Небові, Рук нічим не встиг себе виказати. — Я стаю забудькувата. Стара дурна Естера. — Гобліниха тицьнула пальцем у краплі заков’язлої криваво-червоної живиці на фартуху. — Забудь-зілля, — зітхнула вона. — Це таке зіллячко для нашого господаря. Аби його не покидало відчуття щастя — ось для чого воно! Рецепт — мій, — додала вона з неприхованими гордощами.

Рук залишався спокійний, жодних тобі емоцій.

— Я переганяю його із заболонного вина найдобірнішої лози, — Естера кивнула на хаотичне плетиво дудочок і циліндрів, пальників і шкляних колб, вмурованих у стіну праворуч від неї. — Дещиця такого зіллячка у мене завжди напохваті, — похвалилася вона. — Та не схожим ні на яке інше, особливим, його робить моя домішка, про яку ніхто не відає. Мелений жолудь дуба-кривавника. То жолудь додає напоєві живлющої сили, такої любої моєму панові… — Вона притягла Рука до себе, глянула йому прямо в чоловічки і прищулила очі. — Це буде наша маленька таємниця. Ти ж нікому про неї не виязичиш, правда, соколику?

Її смердючий подих — кислий і вогкий — шибав просто в обличчя Рукові.

— Ні, — вичавив із себе хлопець.

Естера відпустила Рука, хихикнула і відтрутила від себе.

— Та ти й не зможеш, голубчику мій. Зрештою ти став часткою нашої маленької родини. Скажи, будь ласка, кому ти зрадиш Естерину таємницю, якщо вже нікого не зустрінеш…

Вона повернулася до печі, витягла лопату й оглянула жолуді.

— Хм, ще з півхвилинки не завадило б потримати… — Вона знову послала лопату в піч. — Звісно, забудь-зілля ми сьогодні не варитимемо. Ні. Сьогодні ми годуємо дитятко.

— Годуємо дитятко, — півголосом повторив Рук, а в голові все вихорилися Естерині слова: «Вже нікого не зустрінеш…» Не зустрінеш?

Стара гобліниха знову витягла лопату з печі.

— Знаменито! — вигукнула вона. — Приглянься-но до нього ближче, соколику. Саме такі мають бути і колір, і консистенція, затямив?

— Слухаюся, — відказав Рук, кидаючи оком на лопату. Тепер на ній, замість семи схожих на тельбухи жолудів, самотіла купка порошку — дрібненького, мов борошно, і червоного, як кров.

Естера забрала лопату від печі, плечем прибила дверцята і знов рушила до столу, міцно стискаючи в руках осмалене заступилно.

— Я вже казала тобі, що зазвичай зсипаю цей порошок у бляшанку, аби брати його при потребі для забудь-зілля. Але не сьогодні…

— Ні, сьогодні ми годуємо дитятко, — безбарвним голосом озвався Рук і відчув полегкість, що так вправно приховує свої почуття.

— Усе правильно, соколику, — промовила Естера, блискаючи чорними очицями з-під приплющених повік. — Себто годуєш ти. — Вона опустила краєчок лопати на стільницю. — Ну, голубчику мій, хапай колбу і змітай у неї порошок кривавника. Отак. До останньої крупинки. І поквапся! Найголовніше у нашому ділі — не воловодитися.

Рук кинувся виконувати завдання, ревно пильнуючи, щоб усе зробити достоту, як сказала Естера. І все ж, попри всі його намагання, коли він проводив м’якою щіточкою по лопаті, кілька крупинок червоного порошку не втрапили у шкляну колбу і впали на вологу долівку. Хвала Небові, Естера цього наче не завважила.

Коли на лопаті не залишилося жадної порошинки, гобліниха забрала її і повісила назад на гак. Рук тим часом взяв у руки колбу і задивився на жаркий порошок усередині. Той порошок так ярів червінню, аж здавалося, от-от запульсує…

— Постав на місце, — почувся за спиною Естерин голос.

Цього разу стара гобліниха тримала в руках невеличкого горщика. Вона поставила його на стіл поруч зі шкляною колбою і відкрутила накривку. Рук цікаво зазирнув досередини. Горщик був наполовину заповнений якимось рудявим порошком, що тьмяно поблискував у кухняному світлі.

— Фракспил, — пояснила Естера.

— Фракспил, — безбарвним голосом повторив Рук, гамуючи збудження, що викликало в ньому це слово. Він знав про цю речовину геть усе: і те, що завдячувати свою появу вона має бурефраксові, отій безцінній речовині, яка зароджувалася в надрах Великої бурі, а в темноті була така важка, що колись навіть допомагала утримувати в рівновазі плавучу санктафракську скелю; і те, що