Вокс - Пол Стюарт

— Еге ж, фракспил найвищої проби, соколику, — промовила Естера. — Сорокухи тримають його в нетрях Присмеркового лісу. — Вона постукала себе по носі. — А в нас із ними невеличка домовленість… — Вона моторно повернулася обличчям до Рука і вручила йому два пінцети. — Але ми марнуємо дорогоцінний час, — додала гобліниха. — Порошок дуба-кривавника вистигає. Поглянь, як він тьмяніє. Додай до нього трохи фракспилу, соколику. А тоді струсни, щоб утворилася суміш.

— Слухаюся, — кивнув головою Рук. Узявши пінцета вказівним і великим пальцями, він послав його в горщика і запитав: — Скільки брати фракспилу?

— На сім жолудів дуба-кривавника — сім дрібок фракспилу, — озвалася Естера вже з супротивного кінця кухні. Рук роззирнувся і з подивом спостеріг, що стара гобліниха скулилася за важкою лавою, і звідти визирав тільки краєчок її білого клобука. — Давай! — згукнула Естера.

Рук повернувся до порошків. Серце гарцювало, мов полохливий тілдер. Він зрозумів: те, що він оце робить — річ далеко не безпечна. Бо чого б Естері отак ховатися?

Він нахилився до горщика і, тремтячи всім тілом, ухопив пінцетом дрібку фракспилу й опустив його в колбу. Тамуючи подих, розхилив пінцета, і рудява крихта впала на малиновий порошок.

Рук сягнув по другу дрібку. Долоні змокріли від поту, блискучі його намистинки спливали й по чолу. Рук знову подався вперед, не зводячи некліпного погляду з колби. Рясний піт заливав очі, в голові гуло і стугоніло.

— Вважай, не впусти ані крихти фракспилу, — єлейним голосочком напучувала Естера.

Рук розхилив пінцета, і крихітні часточки фракспилу впали надолину. Проте одна-однісінька порошина відокремилася від решти і закружляла у гарячому повітрі. Вона плавко шугонула вниз, до стільниці, потім знялася вгору, закружляла, виблискуючи, то в ламповому освіті, то в пічному сяйві, а тоді знов полинула вниз, поминула стілі плавко спустилась на долівку, де трохи розсипалося кривавникового порошку…

БАХ!

У кухні гримнув вибух, так само несподіваний, як і потужний. Заходила ходором долівка, перекинувся важкий стіл, а Рука жбурнуло через усеньку кухню, як мокру шмату. Не випускаючи із рук пінцета, він важко бебехнув під стіною.

— Ото який ти необачний, соколику! Так не годиться! — долинув пронизливий голос. — Яспель теж забував про обережність — і надовго його не стачило! — Вона докірливо насварилася на нього своїм кістлявим пальцем. — Я ж по-переджувала: не ловити ґав!

— Що… що то було? — промимрив Рук, підводячись із долівки. Ніздрі його затремтіли від якогось знайомого запаху — лісового імбиру абощо? Смаженого лісового імбиру…

— Ти, мабуть, іще раніше розсипав кривавників порошок, а тепер — ще й фракспил, — пояснила Естера по-знавецькому. — А коли суміш не в посудині, то стає дуже нестійка. Трошки вологи — і бабах!

Рукові мороз пішов поза плечима. Він виразно, дуже виразно усвідомив: якщо причина вибуху — волога, то він — суцільний детонатор. Досить простого дотику спітнілого пальця чи навіть краплини поту, щоб… Від цієї думки піт ще рясніше зросив його тіло. Не хлопець, а діряве цеберко: кожна пора в ньому слезить вологою.

— Поспішай! — підганяла невблаганна Естера. — Нам ще годувати дитятко. До роботи, соколику.

Рук якнайретельніше витер долоні об шкуратянку в себе на грудях, хутенько вернувся до столу і, затамувавши подих, узяв пінцета. Пальці тремтіли, як у бурю гілля верби-плакучниці. Він опустив у колбу ще одну дрібку фракспилу. І так — чотири рази.

— Нарешті, — мовила Естера. — А тепер заткай — і струсни.

— Слухаюся, — кволо озвався Рук. Пересилюючи нудоту, він якої мало нутрощі не вивертало, він узяв колбу і підніс до очей. Поверх купки кривавникового порошку фракспил утворював тоненький шар. Хлопець заткав колбу.

— Добряче струсни, чуєш? — напосідала Естера.

— Слухаюся, — озвався Рук. Він чув, як прожарений порошок пече йому руки — його нервові руки, його вологі, липкі руки… Міцно замружившись, він рвучко струснув колбою. Нічого не сталося. Він розплющив очі. Порошок і фракспил усередині змішалися.

І тут уся кухня залящала від якогось дзеленчання. Воно линуло від стіни позад столу, де на покручених металевих стрічках, прикріплених до дошки, висіла ціла низка дзвоників. Кожен з них мав своє призначення, про що свідчила табличка під ними з написами: «Велика зала», «Бенкетна зала», «Господар»… Цього разу озвався дзвінок, позначений написом «Торгова палата». Він ще колихався й досі.

— Мерщій, соколику! Мерщій! — підганяла хлопця Естера. — Худайло вже чекає. Неси колбу сюди, голубчику мій, я розігрію її, як належить.

Знов опинившись біля печі, Естера поставила колбу на припічок і дочекалася, заки порошок усередині знову заярів червоним сяйвом. Тоді, не зронивши й слова, забрала її і поспішила геть, на ході кинувши Рукові йти за нею.

Перетнувши всю кухню, Естера опинилась у темному супротивному куті. Надійшовши слідом, Рук побачив там витесану з каменю голову, що виставала зі стіни. Вона злобливо скалилася. Розміри її вражали: кожне банькате око завбільшки як Рукова голова, а бульбатий ніс — як волоріг. Під носом щирила зуби здоровецька пащека. Рук спохмурнів. Чи не до цієї голови вела його Естера?

— Заходь, соколику, всередину і міцно тримай оце, — звеліла стара карга, вручаючи Рукові колбу. — Ти маєш доправити її до Торгової палати, це останній поверх палацу. Там тебе стріне Худайло. Тільки не змушуй його чекати.

Рук мовчки кивнув головою. Естера смикнула за важіль по праву руку від кам’яної голови, і оскалені зуби розімкнулися. Приглянувшись до пащеки, хлопець помітив усередині невеличку, схожу на судник штуковину, несподівано скромну, як на такий помпезний вестибюль. З неї звисав шмат линви.

— Це самотяг, — пояснила Естера. — Ним можна дістатися на будь-який палацовий поверх. Нум, соколику.

Дарма що колба немилосердно пекла Рукові груди, він затремтів. Ледь протиснувшись у тісний, мов коробка, відсік, сів скулиніг на платформу. Линва гойдалася в нього перед носом.

— Отак, голубчику мій, — підохотила Естера. — А тепер берися за линву — і цуп. Цуп щомога. І не спиняйся,