Вокс - Пол Стюарт

Тут Естера краєчком ока постерегла Рука.

— Даруй мені, Вогнецвітко, — перепросила вона. — Я зараз. Одна нога тут, а друга там.

Підстаркувата гобліниха шатнулася до столу, націдила шклянку зеленої рідини з олив’яного глека і квапливо підійшла до печі.

— А ось і ми, соколику, — звернулася вона до Рука. — Випий душком.

Рук роззирнувся довкіл затуманеним поглядом. Естера тицьнула шклянку йому в руки, хлопець підніс її до вуст. Щойно пригубивши, Рук прожогом відчув, як у нього вливаються свіжі сили, і пожадливо висьорбав решту зеленого соку. Рідина розлилася по жилах, збадьоривши тіло і прояснивши голову.

— Дякую, — зронив Рук.

Естера здивовано похитала головою.

— Подумати тільки. Яка спрага! Знаєш, ти нагадав мені Птахосвиста… Бідолашний соколик Птахосвист… — додала вона замислено. Вона сягнула вперед і взяла Рука за плече своїми кістлявими великим і вказівним пальцями. — На смак нічогеньке, правда? — запитала вона. — Знамените Естерине зіллячко знаменито зміцнює твоє здоров’я.

— Так, — погодився Рук. І він не брехав. За недовгий час, проведений в Естериній кухні, тяжка праця і незвична дієта, звісно, не могли не датися взнаки. Він міг це відчути

Хлопець устиг помітно поширшати у плечах і став міцніший у руках.

— Ну що ж, ходімо, соколику, — мовила Естера. — Побачимо, як ти послуговуєшся своїми файними юними м’язами. Підкинь дровець і ставай до отих міхів.

— Слухаюся, — відказав Рук, зберігаючи рівний тон і безбарвний голос.

Естера відвернулася.

— Вогнецвітко, голубонько моя, даруй мені, що я відбігла від теми. Отже, на чому ми спинилися? Ага… — вона понишпорила у згортках свого фартуха і добула невеличкий фіал із брунатною рідиною. — Ось знамените зіллячко — на, допоможе. — Голос її здригнувся. — Може, не бухикатиме так надсадно.

— Дякую, Есті, любонько, — просяяла Вогнецвітка, ховаючи фіал у торбинку, що звисала з її могутнього плеча. — Ти завжди так мене виручаєш…

Дзень! Дзень! Дзень! Дзень! Дзень!

Кухняну тишу порушило настирливе дзенькання. Вогнецвітка вмовкла на півслові. Бурштинотоп ледь ворухнувся і зайшовся кашлем. Рук озирнувся і побачив, як центральний дзвоник — той самий, під яким було написано «Господар», — чисто тобі щуроптах, смикається вгору-вниз на своїй фігурній металевій стрічці. Вокс Верлікс викликав когось до своєї палати.

Тіпаючись від страхітливого кашлю, що, здавалося, роздирав йому груди, духоблуд помалу струшував із себе заціпеніння. Час пильнувати своїх думок, відзначив подумки Рук.

— Господар кличе до себе, — оголосила Естера. — Вогнецвітко, голубонько моя, гадаю, тобі не треба пояснювати, хто пробудився. — Вона показала на духоблуда.

— О, щоб я та не знала, Есті, любонько, — відповіла Вогнецвітка, стукаючи себе пальцем по скроні й похитуючи головою. Вона обернулася до духоблуда, який не переставав кашляти. — Я почула тебе з першого разу, — сказала вона. — Можеш не хвилюватися… Так, так, я знаю, господар чекає на нас угорі. Я саме збиралася тебе розбудити…

Духоблуд відкинувся на спинку фотелю і жестом наказав няньці взятися за довгу фотельну ручку. Удвох вони рушили до виходу з кухні. Поминаючи Худайла, що, сидячи на табуретці, гриз кавалок м’яса, Бурштинотоп помахом руки наказав няньці спинитися і втупився холодним поглядом у гобліна.

Худайло втомлено підвів очі.

— Що? Що таке? — Він зітхнув. — Ехехе, не можуть обійтися без бідного старого Худайла! Не дадуть йому спокійно й поснідати.

Величезні вуха духоблудові засмикалися, але погляд лишився незворушний.

— Гаразд, гаразд, я йду. Будьте певні, Худайло стане на вході й привітає нашого гостя.

Щось бурмочучи собі під ніс, старий гоблін облишив недогризок волорожачої ноги, витер масні пальці об одежу і почвалав до сходів. За ним тьопала Вогнецвітка, попихаючи перед себе фотель, де сидів духоблуд Бурштинотоп і знай наглив її, силкуючись угамувати кашель.

Знову задзеленькав дзвінок, цим разом напосідливіше.

— Йдемо-йдемо, золотко моє, — промуркотіла Естера. Вона прискочила до величезного судника, відімкнула дверцята і витягла пляшечку забудь-зілля. — Борони мене, Небо, борони мене, Земле, як швидко він спожив останню порцію, — примовляла вона. — Доведеться приготувати ще трохи. — Вона зцідила малинове зілля в олив’яний глек із відкидною накривкою і поставила його на срібну тацю. Відтак ухопила її в руки і задріботіла у протилежний кінець кухні. Тим часом Рук скоренько повернувся до дров. Хлопець не хотів, аби стара карга побачила, як він тут крутиться, а то ще, чого доброго, накличе на себе кольки в животі. Крекнувши з натуги, Рук завдав оцупок собі на плече і, зігнувшись у три погибелі потяг до печі.

— Дрова можеш поки що облишити, соколику, — скоромовкою процокотіла Естера, пролітаючи повз хлопця. — І гайда за мною. Я хочу, щоб ти доправив оце нагору нашому господареві, і хай-но мені розіллється бодай краплина!

Рук упустив оцупок додолу і випростався. І ось уже він знову йде за Естерою до самотяга, а тамта знову розмикає вищирені коридорні зуби.

— Веселіше, веселіше, голубчику мій, — приказувала гобліниха. Рук зліз на самотяг і взявся за линву. Естера поставила біля нього тацю. — Дев’ятий поверх, — скомандувала вона. — І не зволікай. Не змушуй господаря чекати, а то доведеться відповідати переді мною.

— Слухаюся, — муркнув Рук.

Із клацанням зімкнулися зуби, і Рук, опинившись у кромішній пітьмі, заходився щосили тягти линву. Самотяг смикнувся і пішов угору.

— Перший, — важко видихнув Рук, досягши вхідного вестибюлю. Ось промайнув Бурштинотоп: лопотячи вухами, блуд показував у бік Худайла, а Вогнецвітка метушилася біля його фотелю.

Другий. Вітальня. Спина Рукові змокріла від поту, а його важке дихання гучно віддавалося у замкненому просторі. Третій — бібліотека, четвертий — бенкетна зала, п’ятий…

Рукові думки перестрибували з п’ятого на десяте. Йому пощастило, пощастило як нікому. Ще недавно він сушив собі голову, як би його зустрітися з Воксом Верліксом, а тепер, завдяки Естері Шпичколист, мав з хвилини на