Вокс - Пол Стюарт
Титуґґів гоблін відчинив вікно, сидячи на лутці, роззирнувся довкола і скочив надолину. У зубах він тримав страхітливого бойового серпа, який виблискував під сонцем і не віщував нічого доброго. Постоявши трохи окаряч, він розглянувся знову, після чого, не перестаючи підозріло зиркати на всі боки, рушив, безшелесно ступаючи босими ногами по кахлях, туди, де видніли двері.
Рук нажахано дивився услід гоблінові. Не треба бути провидцем, аби зрозуміти: на думці в нього тільки одне. Убивство!
Хлопець проковтнув глевкий клубок у горлі. Гоблін був уже майже біля дверей. Рук міг бачити шерстинки на його волохатих вухах, чути дух немитого тіла. Ось непроханий гість витяг серпа з зубів і міцно стис його в руці. Ще раз озирнувшись через закуте у лати плече, ступнув уперед, і…
Усе сталося блискавично. Клацнув кахель під гоблінівською ногою — і ту ж мить, немов на відповідь, у стелі так само щось клацнуло і в повітрі зі свистом гойднулося довге вагадло. Гоблін так нічого і не зрозумів. Не встиг він і м’язом ворухнути, як важенне криве лезо на кінці вагадла з усього маху перетяло вбивцю-невдаху навпіл, пройшовши крізь нього, як крізь масло.
Рук аж рота роззявив, побачивши таке. Важко було повірити в те, що допіру сталося. Гоблін був неживий. Його тіло перетворилося на два острови-близнюки в морі крові… Рук ледве відірвав погляд від страхітливого видовища. Тим часом у сутіні під стелею знову клацнуло, і смертодайний маятник повернувся на місце в ту саму мить, як кахель, клацнувши й собі, уподібнився до решти плиток підступної мозаїки, та так щасливо, що й розрізнити його було годі.
— Пастка, — затремтів Рук.
Погляд його впав на підлогу. Тепер кожен візерунок видавався смертодайним. До Рука починало доходити, що будь-який з них може крити в собі сюрприз у вигляді такого вагадла або й чогось гіршого. Він опинився у пастці, його скував страх, не даючи ступити кроку ані вперед, ані назад. Гоблін став ногою на білу плитку — білу, як сніг, виконану в формі темнолесникової голови. Круті роги намальованого монстра заразом зображували і черево чорної гадини, яка звивалася над ним.
— Чорна змія, — промимрив Рук. — Білий темнолесник. — Білий темнолесник. Чорне й біле… Щось ворухнулося у надрах його пам’яті: «Якщо хочеш лишитися живим, тримайся темряви, а світла уникай».
Худайло! То ж бо він мугикав у Торговій палаті те саме, той самий простенький мотивчик: «Якщо хочеш лишитися живим, тримайся темряви, а світла уникай…»
Покинувши альков, Рук обережно переставив ноги на чорну змію, потім на чорного волорога, з нього — на чорного лемурчика, воліючи за краще не чіпати білого рибожаба між ними. Поки що все йшло добре. Насилу стримуючись, щоб не оглянутися на заюшене кров’ю мертве тіло, він дугою обігнув сніговобілу голову гнилесмока, — спершу чорний тілдер, відтак знову чорний лемурчик, — аж поки врешті опинився біля великих, розкішно оздоблених дверей.
Рук припав вухом до різьбленої дерев’яної поверхні й дослухався. Тиша, цілковита тиша. Тоді він легенько взявся за ручку, повернув її. Двері безгучно розчинилися, і Рук, полегшено зітхнувши, гулькнув усередину.
* * *Він опинився в тій самій пишній палаті, що її перше бачив мигцем із самотяга. Похмура, затінена, сповнена пахощів фіміаму та мускусного духу, вона виявилася далеко більша, ніж хлопець собі уявляв. Схожу на печеру залу змушувала видаватися меншою, ніж вона була насправді, її страшенна захаращеність.
Ліс, цілий ліс полиць та стелажів, ущерть запорожнених в’язками пергаменів, високі стояни з гаками на вершечку, завішані чаймовиною, шовковими линвами та відрізами краму, гаптованого золотом та сріблом, на долівці — хутряні килими й пухкі оксамитові подушки, які Рук уже бачив; на стінах — темні гобелени, а зі стелі, не кажи ти бібліотека підвісних сувоїв, звисали линви з безліччю пожовклих пергаменових прямокутників, завмерлих у нерухомому повітрі.
Не інакше, як липучки, зрозумів Рук: з обох боків на кожну пергаменову картку поналипало повнісінько всілякої дрібноти: лісова міль, жуки-дуболази, бджоли та оси, різуни та щуроптахи, усі з ознаками розкладу. Ось мумія карликового гнилесмока з кощавими крилами, обіпнутими засохлою шкірою… Усе, що залітало до покоїв Вокса Верлікса, ставало здобиччю його липучок, хоч самого «мисливця» ніде не було видно.
Тримаючись ближче до стіни, Рук продовжував обхід палати. Пробираючись крізь розгардіяш, що панував у приміщенні, він пильно приглядався до схем, планів та графіків, накреслених коричневим атраментом на тілдерячих шкурах і товстому пергамені: те все добро висіло на туго напнутих штативних дротах і вкривало кожну пласку поверхню. Він упізнав докладний план Великої дороги Багнищем із зазначенням довжини прогонів та їхньої ваги, а також із докладними поясненнями, як занурювати великі пілони у м’яку і ненадійну твань Багнища. Побачив він і кілька поперечних перерізів Вежі Ночі, кожен новий варіант чимось різнився від попереднього, та її остаточну модель. А ось і стіл, завалений косинцями, логаритмічними лінійками та стосами сувоїв з розрахунками, які з найменшими подробицями описували чи не найамбітніший Воксів проект — Санктафракський ліс.
Біля довгої робочої лави стояла конторка з одним-однісіньким пожовклим сувоєм, пришпиленим до креслярської дошки. На ньому було складне креслення великого круглого предмета з хитромудрими внутрішніми камерами. Весь аркуш був помережаний принагідними зауваженнями. Рук прожогом упізнав загадковий предмет. — Дитятко! — видихнув він.
Хлопець провів рукою по круглявих обрисах, під якими йшли слова, підкреслені жирною червоною лінією: «Хай відкрите небо поглине їх усіх!»
Отже, плітки справдилися. Вокс Верлікс, найвидатніший винахідник і конструктор усіх часів, був просто жалюгідний, надломлений життям чоловік. Рук окинув поглядом цей весь рейвах. Вокса зраджували всі, з ким тому доводилося мати до діла: і Матір Шматуй-пазур, курникова матка, яка наклала лапи на Велику дорогу Багнищем по її спорудженні, і Орбікс Ксаксіс, що підступно заволодів Вежею ночі, а Вокса змусив шукати притулку в старому Нижньому місті, і той-таки Ватаг
