Страшні історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

Наступна година минула в клопотах. Спроба розпалити піч ні до чого не привела. Ніхто з гостей не вмів цього робити. Зорян Бачинський, який вдома в Квебеку мав власний камін, так само не впорався з гуцульським п’єцом.[2] До того ж вологий хмиз, принесений знадвору, не хотів сохнути в хаті.

Чоловіки делікатно відвернулися, давши Оксані змогу роздягнутися, скинувши нарешті мокрий одяг, і замотатися в ковдру. Потім хлопці так само роздягнулися, і Максим постарався відразу відсунутися далі в тінь. Зате Денис цілком комфортно почував себе у спортивних трусах. Зорян Бачинський, найсухіший з усієї компанії, кинув Білану свою картату сорочку, а Черненкові — легенького, проте сухого та затишного светра.

Нарешті повечеряли. Хазяїн вправно поділив печену курку справжнім мисливським ножем із зазубреним з одного боку лезом, на якого Максим подивився з острахом. Уся компанія з апетитом з’їла її, закусивши пиріжками та запивши мінеральною водою без газу. А тоді Білан, який за домовленістю мусив чергувати першим, вирішив трошки заговорити Бачинського, аби той не помітив, що інші завчасно поснули.

— Так що, все ж таки, з цією хатою? — поцікавився він. — Ви, Зоряне, так толком нічого і не пояснили. Що чи кого ви хочете тут побачити?

— Нікого і нічого особливого! — щиро зізнався той. — Говорили мені ось таке: дуже давно нечисту силу так закляли, що вона не могла вибратися з-під землі, де їй місце. Через те рветься, пнеться, стукає знизу. Правда, може нечистий зробити це не в кожному місці, де йому заманеться, а лише там, де на нього справді чекають ті, з ким він має зв’язок на землі.

— Темні чаклуни! — здогадався Максим. — Ось чому…

— Так є, — погодився Зорян. — Жив мольфар Зенон, як я вже говорив, відлюдно. Про нього різне казали. У тому числі натякали на його зв’язок із нечистю. Ніби мольфар Зенон довго вивчав всякі темні науки, щоб закляття для нечистого зняти. Йому це, за переказами чи плітками, майже вдалося. Ось тепер чортисько знає сюди дорогу і час від часу приходить. Коли це стається, всяка лісова нечисть прокидається і йде йому на допомогу. Вовкулаки там, лішаки… Чистий вам американський фільм жахів. Горор,[3] як їх ще називають. Сигнал для них — коли надворі раптово починається сильний дощ, злива, буря. Коли грім гримить, блискавка, навіть град падає…

— Про щось подібне ми вже чули, — згадав Максим вранішню розмову в поїзді і раптом зрозумів, як довго тягнеться їх перший день у Прикарпатті. Ще зранку вони пили в купе чай, а тепер скоро дванадцята ночі стукне, а вони — невідомо де, в покинутій хаті, по даху якої стукотять великі дощові краплі.

Злива. Чому раптом він подумав про зливу? Злива… буря… Північ гряде… Погода, яку, за переказами, насилає нечиста сила, коли збирається…

Перш ніж він склав два і два, за вікнами гримнуло. Максим здригнувся.

Зойкнувши, підскочила на своєму ложі Оксана. Денис, який теж не спав, дослухаючись до розмови, рвучко сів, стиснув Максима за лікоть. Грім повторився, а потім за вікном розтяла темряву яскрава блискавка, на мить освітивши стривожені обличчя всіх, хто був у хаті.

Втретє вдарив грім.

А тоді знадвору почулося протяжне моторошне виття, дуже схоже на собаче. Тільки як тут, у темному лісі, опиниться собака…

Оксана верескнула з переляку, накрилася ковдрою з головою.

Білан і Черненко разом скочили на ноги. Невідомо для чого Денис кинувся задувати свічки. Він встиг задути чотири з шести, перш ніж Максим зупинив його різким окриком:

— Припини! Не треба!

— Воно бачить світло у вікнах! — крикнув у відповідь Черненко.

Виття повторилося. Тепер завивали вже під самим вікном.

— Хто — воно? — розпачливо запитав Білан.

— Ким би воно не було — воно йде на світло!

— Значить, воно його вже побачило! І гаси чи не гаси, воно все одно знає: в хаті хтось є!

Нарешті оговтався Зорян Бачинський. На відміну від розгублених та наляканих хлопців, він тримався, або хоча б намагався триматися спокійно. Так, як належить дорослому чоловікові перед школярами, котрі могли бути його нехай не дітьми, але молодшими братами — так точно.

— Тихо будьте! — наказав він. — Максим є правий: у темряві краще тепер не сидіти. Денисе, ось, маєш запальничку, — це прозвучало як «запалничку», — засвічуй свічки, коли світло — нема чого боятися.

— А чого нам треба боятися? — запитав Денис, слухняно виконуючи прохання.

— Нам з вами — нічого, — впевнено заявив Зорян Бачинський. — А ось Оксана, я собі бачу, все ж таки трошки налякана.

— Ні-ні! — поспішила заперечити Оксана, висовуючи голову з-під ковдри.

Вдарив грім. Блиснула блискавка. Протяжно завили вже з другого боку хати, під іншими вікнами. Оксана остаточно припинила гратися в безстрашну героїню, тепер уже закричавши вголос, на всю хату. Заспокоїти її ніхто не наважився — моторошне виття заганяло хлопчачі серця в п’яти. Навіть дорослий Зорян відчув, як тілом пробігли дрібні холодні кусючі мурахи.

— Це… вітер, — вичавив він із себе, намагаючись переконати в цьому не стільки інших, скільки себе самого: — Це лише вітер так виє… Ефект…

Ніби заперечуючи, виття повторилося, і тепер до нього додалося люте гарчання. Максим давав би руку на відсіч — він навіть почув скрегіт хижих зубів. Пересиливши себе, він обережно взяв