Страшні історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ану, хто там! — він спробував промовити це гордо, та вийшло щось більше схоже не мишачий писк.

— Геть з вогнем від вікна! — трошки запізно крикнув Денис, підбігши до Максима і відтягуючи його, дмухнуви на свічку.

Дивно — вогник чомусь не погаснув. Трошки блимнувши на ґнотику, він розгорівся, здавалося, ще з більшої силою. Тіні від свічок танцювали по стінах і стелі в такт завиванню вітру знадвору. За вікном швидко промайнула якась величезна тінь. Знову сяйнула блискавка, вдарив грім, дощ стьобнув по шибках. І знову почулося страшне виття, яке супроводжувало моторошне гарчання.

— Отче наш, сущий на небесах… — тихо промовив Зорян Бачинський.

І не договорив, бо почувся новий звук. Знадвору хтось дряпав двері. Спочатку легенько, ніби не впевнено. Та що далі, то гучнішими ставали ці звуки. Невідомо для чого Денис підбіг до дверей, торкнувся міцного грубого засуву, помацав величезну клямку. Двері в цій старій хаті замикалися на совість. Якщо їх не штурмувати тараном, облогу можна витримати до ранку. А йому чомусь здавалося — під ранок все повинно припинитися. Чим би все це насправді не було: проявом сил природних чи надприродних.

Після історії з привидом Денис Черненко, який і до того не вірив у різні казочки, зневірився в них остаточно. Але те, що відбувалося з ними зараз, ладне було змусити його переглянути власні погляди. Те, що в Києві справді могло здаватися страшним, мало логічні пояснення. Тут, далеко від цивілізації, серед буйної природи, ті ж речі починали сприйматися інакше.

По дверях знову шкрябнули. Так, наче гострі величезні кігті впилися в дерево і кігтяста лапа повільно посунула донизу. Оксана не переставала зойкати, так і не висовуючись з-під ковдри. Денис відійшов від дверей, став посеред кімнати. Максим притулився до нього спиною. Поруч із ними височіла постать Зоряна Бачинського.

Так вони якийсь час стояли мовчки, слухаючи бурчання грому, шум дощу та виття. У двері шкрябати перестали, вити так само стали рідше, та це жодним чином не заспокоїло мимовільних бранців старої мольфарової хати. Нарешті Максим Білан спромігся промовити те, що, без сумніву, крутилося в головах товаришів по нещастю.

— Вовкулаки, — вичавив із себе він.

— Ти серйозно? — перепитав Денис, і в голосі його цього разу не чулося жодних насмішок.

— Не знаю, — чесно відповів Максим. — Але виють та гарчать тільки вони, вовки-перевертні. За переказами, між іншим, саме з вовкулаків складається почет ватажків нечисті. Вони прийшли сюди по свого пана.

— Хлопці, ви марите, — озвався Зорян Бачинський. — Тільки я сам усе те ж бачу і чую. А значить, марю разом із вами.

— Давайте поки що домовимося: довкола хати діда Зенона блукають перевертні, — Максим почав поволі збиратися з думками, якими б божевільними ці думки не були. — Переконатися, що це не так, можна лише одним способом: вийти надвір, пробратися до джипу і врубати фари. Якщо ви, Зоряне, скажете мені, як це робиться, я міг би з цим завданням упоратися. Тільки… я боюся.

— Я теж! — гукнула з-під ковдри Оксана. — Хлопчики, любі, не треба відчиняти дверей!

— Вона права, — погодився Денис. — Боюся я чи ні — нехай це буде не ваша справа. Краще справді не чіпати дверей до ранку. Через вікно воно навряд чи полізе…

— Все ж таки якесь «воно» довкола хати ходить, — зловив його на слові Максим.

Денис хотів щось сказати, та протяжне виття стало красномовнішим за будь-яку його відповідь.

— Що тут відбувається! — в розпачі вигукнув Зорян Бачинський. — Я вже зовсім відмовляюся щось розуміти!

— Я так само, — замислено промовив Максим. Він дивувався сам собі, але перший переляк потроху минав, поступаючись місцем логічним роздумам. — Бо, якщо припустити, що мольфарову хату оточила лісова нечисть, то вона зробила це не просто так. Адже злива, грім і блискавка попереджають про можливу появу…

Він не договорив. Підлога під їхніми ногами раптом здригнулася.

Денис, Максим і Зорян Бачинський дружно підстрибнули, наче опинилися раптом на розпеченій сковороді. Коли підлога здригнулася вдруге, всі троє, не змовляючись, скочили в різні боки. Знизу грюкнуло втретє, а виття за вікном посилилося.

— Чорт забирай! — гаркнув Зорян. — Та що тут за дідько!

— Обережніше зі словами! — попередив Максим. — Мені здається, саме це тут і відбувається. Дідько стукає знизу, намагаючись вийти нагору.

— Тільки в нього це не вийде! — вигукнув Зорян. — Аби закляття з цього місця було зняте, нечиста сила вже давно б гуляла на волі!

— Отже, Зоряне, ви таки готові нарешті повірити в казку про закляту спадщину? — Максим хоча і сам був готовий тепер повірити в усе, що завгодно, проте різка зміна поведінки дорослої людини викликала в нього бажання з принципу протестувати і не вірити своїм очам та вухам.

— Я взагалі тепер не знаю, у що вірити, а в що не вірити! — визнав спадкоємець, і Білан зловив себе на думці: йому шкода канадського гостя. Перед трьома українськими школярами він готовий визнати свою слабкість, свій переляк, свою поразку. І хоча Максим у ці хвилини не міг похвалитися сміливістю, йому захотілося видаватись сміливцем в очах іноземця. Нехай і далекого нащадка карпатського мольфара.

Закусивши нижню губу, Максим Білан зробив кілька кроків і знову став на те ж місце, в яке стукали з-під землі. Поштовх повторився. Був він несильним, дошки з підлоги не виривав. Радше нагадував удари кулаком чи принаймні невеликим молотком. Хоча, якщо згадати легенду, нечистий пробивався з-під землі на поверхню, наставляючи свої могутні плечі. Якщо погодитися — плечі в того, хто стукає під землею, не такі вже й могутні.

Побачивши,