Страшні історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Безнадійно, — розвів руками Максим. — Вона в нас дуже вразлива. Це правда. Розказав би я вам, Зоряне, одну історію про несправжнього привида в підвалі…

— Замовкни! — Оксана хотіла ще щось сказати, та зірвалася на кашель.

— І що його робити? — тепер Зорян Бачинський остаточно готовий був скласти зброю під силою непереборних та фатальних для його місії обставин.

— Дуже просто, — Білан уже опанував себе. — Зараз ще досить рано. І до Коломиї, як я розумію, не дуже далеко. Ми Оксану саму не лишимо. Я б дуже попросив би вас, Зоряне: раз уже ми попросили про допомогу вчора, то допомагайте нам до кінця. Гайніть на своєму джипові в місто, подзвоніть керівникові нашої групи, Тарасові Петровичу, поясніть ситуацію. Тоді беріть свого нотаріуса, купіть у аптеці щось заспокійливе і щось від застуди та повертайтеся по нас сюди. Нотаріусу ми заодно підтвердимо, що було вночі. І пред’явимо Оксану як жертву.

— Це ще для чого? — не зрозумів Бачинський.

— Аби він тут же, на місці, хату опечатав. І нікого стороннього сюди не пускав. Бо якщо справді якісь темні сили тут розбуджені, краще нехай цим заклятим місцем офіційна наука займеться.

— Не знаю, Максиме, як вони тут даватимуть собі раду. Але від спадщини я відмовляюся — то є доконаний факт. Правда твоя. Офіційну людину сюди привезти треба. У нас, на Заході, так робиться. Привід турбувати людину таки серйозний є. Тож чекайте, я постараюся швидко.

З цими словами, навіть не згорнувши своїх спальників, Зорян Бачинський швидко вийшов із хати. У цілковитій тиші всі дочекалися, поки машина рушить, а потім Оксана абсолютно іншим, здоровим голосом запитала:

— Може, тепер ти поясниш, для чого вся ця комедія з хворобою?

— Правильно, — додав Денис. — І мені поясни, за яким дідьком я його до місця колишнього палацу прогулював? Бо ти таку пику скроїв, що я зрозумів — канадця забрати звідси треба. Для чого?

Білан витримав театральну паузу.

— Спочатку — відповідь на твоє питання. Я мусив лишитися з Оксанкою сам, аби переконати її прикинутися дуже хворою і всіма силами відмовлятися їхати звідси. Це повинно було допомогти мені спровадити звідси спадкоємця не на місце, де був колись замок, а ще далі. Ти, Черненку, правий: з тутешнім дідьком треба розібратися без сторонніх. Тут же всі свої. Тим більше — ті свої, в яких уже є досвід ловити різну нечисть. Це вже тобі відповідь, Оксано: я хочу без зайвих свідків розібратися, що тут коїлося вночі.

— Ти не порівнюй мою пригоду з тим, що тут було, — заперечила Оксана, сідаючи на скрині та прикривши голі ноги ковдрою. — Сліди, кігті, поштовхи з-під землі… Тут усе справжнє, бо тут — енергетика інша. Правду хтось казав…

— Почекай! — Максим виставив руку, зупиняючи її. — Уявімо, що ми зараз сидимо у мене, в Києві, в Бабусиній Хаті. Довкола — електрика, Інтернет і затишні безпечні квартири. Як би ми там розмірковували?

— Ми не вдома, — мовив Черненко.

— Правильно, — Білан почав міряти кроками хату, заклавши руки за спину. — Тому я й кажу: спробуймо поводити себе так, як би ми поводилися в більш звичних обставинах. Чого нам усім не вистачає? Ну, напружуйте мозок…

Оксана слухняно наморщила лоба. Денис навіть не намагався зобразити процес думання, відмахнувся роздратовано.

— Все одно ти, Білане, вже все придумав. Усе одно ти тут найрозумніший… Так що вали все відразу, що в голові зварилося.

— Насправді, люди добрі, все дуже просто, — зітхнув Максим. — Виття за вікном, якісь тіні, дивні звуки та стукання знизу ми всі лише чули. Того, хто вив, стукав та дряпав двері, ніхто не бачив. Навряд чи хтось із нас трьох готовий вірити тому, що не бачив на власні очі. Оксано, згадай свого фатального привида. Спочатку його побачила ти, потім — я, а потім уже ми вдвох із Денисом. Отже, в якусь мить готові були в потойбічні сили повірити. Тут же ніхто нічого страшного не бачив. Лякало нас усе вкупі: темрява, ліс, злива, грім, блискавка і нечиста сила. Все, крім нечисті, ми бачили. Але якщо ось тут, за таких обставин, в покинутій хаті, при свічках розповідати одне одному страшні казки, вони будуть лише додатком до моторошної атмосфери. І спрацюють, мов справжня хороша страшилка. Тебе, Оксано, тоді хотіли залякати, згодна?

— Що було, то було, — погодилася вона.

— Ми готові погодитися, що вчора вночі налякати хотіли канадського гостя?

— Отаке! — вигукнув Денис. — А ми тут до чого?

— Ні до чого. Ми випадково опинилися на дорозі, випадково зустрілися з ним і випадково потрапили сюди. Значить, стали випадковими слухачами страшної казки, призначеної не для наших вух. Бо все, що відбувалося вночі, ми, я повторюся, лише чули.

— І як же, цікаво, нашого канадця хотіли налякати? — запитала Оксана.

— Головне — для чого? — додав Денис.

— Ось це ми з вами і спробуємо з’ясувати, — сказав Максим Білан.

І далі кількома реченнями виклав їм свій план.

Повернувся Зорян Бачинський ще до полудня.

Тутешня погода цього разу справді дивувала. Вже зранку сонце почало припікати. Сліди вчорашнього грозового дощу досить швидко випаровувалися, і якщо в лісі ще лишалася роса, то на відкритій місцевості все висихало. В повітрі знову запахло свіжістю, і, вийшовши з джипа, спадкоємець не втримався — вдихнув на повні груди.

За ним вибрався чоловік середнього зросту, невисокий, в акуратних окулярах з тонкими скельцями. У правій руці він стискав елегантний шкіряний портфель. Білан зустрічав їх на ганку і ніяк не відповів на