Страшні історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Не знаю, як стосовно вовкулаки, а якийсь звір тут точно вештався, — зробив висновок Максим. Тоді, щось пригадавши, причинив двері і глянув на них іззовні. Денис зиркнув через його плече.

— Оп-па! — протягнув він.

Зорян випростався і підійшов ближче, аби поглянути, що саме так вразило хлопців. Побачивши три глибокі борозни просто посередині дверей, він нічого не сказав — лиш присвиснув і замислено почухав потилицю. Максим примостив вказівний палець у борозну, провів згори донизу, для чогось понюхав палець.

— Ще на зуб спробуй, — похмуро порадив Денис.

— До речі, про зуби, — Максим підніс пальця догори. — Тварюка клацала ними вночі, але ні об що зубки свої не поточила.

— Правильно. Бо нема дурних із хати виходити, — гмикнув Денис. — Що ти хочеш цим сказати?

— Поки що нічого. Щось ходило кругом хати, вило, дряпало двері, і це «щось» дуже велике. Друге «щось» у відповідь на це виття стукало з-під низу, намагаючись вибратися назовні. Це те, що відбувалося вчора вночі. Правильно, Зоряне?

Зорян Бачинський притулився до одвірка, пошкріб неголене від учора підборіддя.

— Знаєте, я мушу взяти свої слова назад, — мовив він після невеличкої паузи. — Тут треба проводити якісь досліди, вивчати надприродні явища. Відпочивати тут не годиться. Сам бачу, що місце для цього не придатне. Отже, мене не обдурили.

І добре, що ви були моїми свідками. Тепер я завжди можу переконатися: мені то всьо не наснилося і не примарилося. Бо ви є свідками.

— І що ви збираєтеся робити далі? — поцікавився Максим.

— Тепер збирайтеся. Завезу вас, куди треба, а сам поїду до нотаріуса. Він підібрав мені підходящого купця на цю спадщину. Продам, лиш фото собі на пам’ять залишу та хіба тамту ікону. Взагалі дуже добре, що на такий небезпечний, страшний навіть товар знайшовся достойний та пристойний покупець.

— Це він вам про прокляте місце повідав? — ніби ненароком спитав Білан.

— Хто? Покупець? Та ні! — Зорян Бачинський відмахнувся. — Нотаріус, який, знаєте, мої справи тут веде. Словом, збирайтеся, будемо їхати.

— Я б на вашому місці не поспішав, — з виглядом знавця сказав Максим. — Тут так гарно. Лад навести, грошей вкласти — і буде чудове місце для відпочинку. Приватний пансіонат який-небудь… Свіже повітря…

— Вовкулаки ночами приходять! — вклинився Черненко.

— Цьому якось можна дати лад, — Білан далі вдавав із себе дуже серйозного. — Справді, тут дуже класно. Незвично якось, — він покрутив головою, — Наприклад, он там — що?

Денис і Зорян Бачинський повернули голови в той бік, куди він показав. Там, далеко між дерев, бовваніли рештки якоїсь давньої забудови.

— A-а, я вже сам цікавився, коли перший раз сюди приїхав, — сказав спадкоємець. — Там колись замок стояв. Дерев’яний, знаєте. Тут, на Прикарпатті, більшість замків робили з дерева. Тому від них коли щось і лишається, то хіба кам’яний фундамент. Я читав історію свого рідного краю в Інтернеті, — похвалився він. — Тут колись жив один галицький князь. Не дуже, знаєте, пишний, та все одно дуже гоноровий. Ось і збудував собі невеличку фортецю з дерева. Та простояв цей замок трохи більше ста років. Два з половиною століття тому цю місцевість захопила Австрія. Замок, відповідно, переможці зруйнували. І хоча його потім відбудовувати не було потреби, якісь рештки лишилися. Нагадували, знаєте, про славу цих місць. І головне, — Зорян Бачинський так захопився історією, що забув навіть про сліди та подряпини на дверях, — ось на цьому місці колись стояла сторожка. Її теж зруйнували, але потім на її місці один тутешній відлюдник звів нову хату. Вони за віки старіли, ламалися, потім усе одно зводилися. Таке тут місце, казали мені, енергетично сильне. Кожен жити хотів. Якщо вас, друзі, подробиці цікавлять — заїдемо до Коломиї, там є різні спеціялісти, вони докладну лекцію вам прочитають.

— Не люблю лекцій, — скривився Черненко.

— А знаєте, що? — Білан наморщив лоба. — Може, Зоряне, сходіть із Денисом туди, де був замок. Гляньте, чи нема там таких самих слідів. Якщо є, то в мене крутиться одна ідея…

Черненко здивовано глипнув на нього. Та вираз обличчя приятеля змусив його сіпнути Зоряна за руку.

— Правда, пройдімося. Он як після дощу парить, погода тут міняється. А поки мокре, сліди краще помітні.

Бачинський знизав плечима. Максим правильно вгадав його настрої: спадкоємцеві тепер було все одно, куди йти і що робити. Визнавши себе переможеним, він усе ж таки просто так їхати геть з небезпечного місця не хотів. Тому неквапом попрямував у бік колишнього замку. Денис пішов за ним, трошки відставши і озирнувшись на Максима.

А той, підморгнувши приятелеві, зник у хаті.

Гуляли Бачинський та Денис не дуже довго.

Повернулися до хати ділові та налаштовані на швидке повернення ближче до цивілізації. Жодних слідів, і взагалі — нічого цікавого на місці колишнього замку не було. Але те, що вони побачили, зайшовши до хати, стривожило їх не менше, ніж сліди на землі та подряпини на дверях.

Оксана Дорошенко, загорнувшись у шерстяну ковдру по саме горло, бухикала, тряслася і жалібно та водночас винувато дивилася на всіх. Максим сидів на краю скрині біля неї і мав не менш розгублений вигляд.

— Горить уся, — сказав він. — Їхати відмовляється.

— Алло, подруго, в тебе ж виступ завтра! — вигукнув Денис. — Фестиваль! Ми ж твої фанати, чорт забирай!

— Не поминай ти тут чорта! — зірвався на крик Максим, та швидко взяв себе в руки, далі говорив спокійніше. — Все вона знає. Але куди її таку відпускати…

— Якщо я полежу, мені легше стане. Я відчуваю. Думаю, це нервове, після вчорашнього. Та ще й під дощем пройшлася