Страшні історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Тут нема світла. Ніколи не було. Дід Зенон був хоч і грамотною людиною, йому навіть газети приносили, тільки електрику вважав за гріх.

— А нечиста сила як же? — не стримався Денис.

— Про це я і кажу. Тут розбиратися треба. Тому я сюди і приїхав. Зараз свічки запалю.

Блиснув ліхтарик, потім блимнув язичок запальнички, і за хвилину невеличке помешкання освітилося запаленими одна за одною свічками. Усього їх тут було шість, хтось розмістив їх по всій кімнаті. Хоч світло було не яскравим, його цілком вистачало для того, аби гості змогли роздивитися, куди потрапили.

Нічого особливого не побачили. Одна кімната, під стінами — лавки, вкриті розшитими полотняними килимами. Біля однієї стіни — дерев’яний стіл, у кутку — піч, в протилежному — величезна і широченна скриня, поверх якої лежала вкрита вовняною ковдрою перина.

— І де тут спати? — поцікавилася Оксана.

— А їсти що? — запитав Денис, який лише заморив бутербродами черв’ячка, не втамувавши голоду як слід.

— Х-хе! — вигукнув Зорян Бачинський. — То все має бути по пластовому. В машині маю спальники. Як відчував — узяв два. Вірніше, не навмисне взяв два, а купив нині рано і просто не виклав із авта. Так само є теплий коц, земляки подарували. Коли ходить про їдження — маю цілу запечену курку, пиріжки з грибами і кілька пляшок мінеральної води. Думаю, до ранку з голоду не помремо, нє?

— Протримаємося, — погодився Максим. — Ви краще інше скажіть: хто і з якого дива взяв, що десь тут завелася нечисть?

— Тут, — Зорян Бачинський обвів напівтемне помешкання рукою, — я сам ще нічого при денному світлі не бачив. Мені сказали, нечиста сила оживає довкола серед ночі. Я кажу — то не є правда! Мені кажуть — то правда! Кажу їм — я лікар, людина науки, не буває чортів! Вони мені — у вас, мовляв, у Квебеку їх, може, і не буває. А тут, в горах, у хаті мольфара, все може бути. Прокляте оце місце, — він тупнув ногою об застелену старими дошками підлогу. — Тому я декларую, — вийшло «деклярую», — що проведу тут тепер одну ніч. Дуже добре, друзі, що ви мені зустрілися. Сам Бог вас послав. Раз Бог послав, значить, чортові тут робити нема чого. У мене три свідки буде, в разі чого. Ми цим забобонним боягузам носи втремо, правда є?

— Правда, — бадьоро відповів за всіх Максим.

Цілком задоволений, Зорян Бачинський подався до машини забирати спальники, ковдри та харчі. Гості лишилися самі.

Перше, що зробив Максим, — спробував подзвонити. Дарма — на моніторі мобільника висвітлювалося «Немає покриття». Тим часом Черненка наче прорвало.

— І що він тут намолов про чортів? — запитав Денис.

— Чого ти так на мене визвірився, наче я все це сам придумав! — роздратовано відповів Білан.

— Ні на кого я не визвірився, — збавив оберти Денис. — Просто все це не налазить на голову.

— Денис правий, — втрутилася Оксана. — Ніч, дощ, ліс, довкола ані живої душі. Світла нема, хата якась дивна… Все це взагалі незвично…

— Ти хочеш сказати, що цей канадець — викрадач маленьких дітей на нічних дорогах? Сірий вовк, котрий полює на своєму джипі на таких, як ми, червоних шапочок? — Максим не приховував іронії.

— Я не думаю, що він взагалі канадець, — буркнув Денис. — Хто завгодно може придурюватися іноземцем, кататися серед ночі на джипі, мати ключі від покинутої хати і навіть калічено говорити.

— Та-ак, — Максим засунув руки у мокрі кишені джинсів, перевів погляд з Дениса на Оксану, потім — знову на Дениса. — Отже, ви думаєте, що цей чоловік нас викрав, завіз подалі від цивілізації і зараз спече в оцій печі? А потім покличе на вечерю своїх друзів — людожерів?

— Нічого ми не думаємо! — огризнувся Черненко. — Чого пристав!

— А думати треба, — зазначив Білан. — Значить, так: або зараз швидко, всі разом, вибігаємо звідси і тікаємо світ заочі під дощем, або лишаємося тут і дивимося, що далі буде. Знову ж таки, тримаємося всі разом. І не спати нікому, поки хазяїн не засне.

— Краще спати по черзі, — уточнив Черненко. — Але так, щоб він цього не помічав. Оксани, звичайно, це не стосується…

— Нічого собі! — ображено вигукнула дівчина. — Ми всі в однакових умовах! І я маю такі самі права, як кожна жінка!

Від обурення вона навіть тупнула ногою.

— Ніхто тебе твоїх прав не позбавляє, — спробував заспокоїти її Максим. — Просто ми з Денисом по черзі охоронятимемо тебе. І в разі чого…

— Не треба мене охороняти! — перебила його Оксана. — Тримаємося всі разом і спимо по черзі. Якщо зараз про це не домовимося, хазяїн потім щось помітить. Тихо, він іде!

Майже відразу після її попередження до хати просунувся Зорян Бачинський. Кинувши на підлогу один спальник, він одразу пішов назад по інший. Цього часу трійці вистачило, аби остаточно домовитися про свої дії на сьогоднішню ніч. Бачинський застав їх за розкладанням спальника на скрині.

— Для чого, там он яка перина є! — сказав він. — Там ляже мадемуазель, а ми з вами троє повкладаємося, мов справжні плястуни, на підлозі. Зара ще буде коц.

Поки хазяїн ходив по ковдру і їжу, Денис і Максим розклали спальники біля скрині так, аби лягти між нею та Зоряном. Лежати поруч із ним на чатах, та ще й серед ночі непомітно будити наступного вартового видавалося досить складним завданням. Але примоститися окремо