Страшні історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Усе нормально, хлопці сіли, — сказав він Біланові так, наче нічого не сталося. — Почекаємо трошки — і за ними.

Але тут просто в них на очах почало відбуватися щось неймовірне.

Відігнавши від автобусних дверей останніх юних любителів сучасної музики, керівники фестивалю дружно зайшли в салони. Двері зачинилися. Автобуси повільно рушили, швидко розчинившись в уже густих сутінках.

Не змовляючись, Денис і Максим кинулися навздогін. На ходу вони кричали: «Стійте!», але навіть якби їх хтось і почув, автобуси все одно б не зупинилися: той, у якому сюди прибули вони разом із «Гуртом Тіни», рухався у голові невеличкої колони. Ті, хто окупував останній автобус, не знали Білана і Черненка в обличчя.

— Гей, ви! — почувся раптом розгніваний дівчачий голос.

Хлопці зупинилися. До них підбігла засапана Оксана-Тіна. Коси розтріпані, фірмової кепки на голові в неї теж не було.

— А ти чого тут? — запитав Максим.

— Вас шукала, ненормальні! — розлючено крикнула вона. — Сашко сказав, що ви не сіли в автобус. Тут підійшов якийсь незнайомий хлопчина з кепкою, каже — ви кудись у бік Шешорів подалися. Ну, я за вами…

— А твоя кепочка де? — поцікавився Денис.

— Дівчинка одна попросила… З Вижниці… Я вирішила так її в автобус провести…

Черненко не стримався — пирхнув. Білан теж посміхнувся. Надто вже схожими виявилися ситуації.

— Ясно, — підсумував він. — План спрацював. У темряві й гармидері кількість людей порахували просто по кепках. Наші промовчали, бо нас підвести не хотіли. Вирішили — ми і так прорвемося. Тим більше, завжди приємно обдурити всіх і протягнути з собою нелегальних фанатів…

— Ти мораль зібрався читати? — насупився Денис.

— Пізно вже мораль читати. В усіх сенсах пізно. Бачите — ніч настає. Мені тільки цікаво, Черненку, чому ті твої хороші донецькі хлопці Оксані збрехали? Ми ж не ходили в бік села. Жарти в них такі, чи що?

— Я з ними розберуся, — буркнув Денис. — Хай тільки знайду. Тепер, розумнику, думай, що нам далі робити.

Попереджала мама — ночі в горах холодні.

Але Білан навіть уявити не міг, наскільки. Тим більше не уявляв, що особисто в цьому переконається.

Стало зовсім темно. Максим був у светрі з каптуром, і то він ловив дрижаки. Не кажучи вже про Оксану: хоч і прихопила вона з собою курточку з плащової тканини, він холоду така одежина не рятувала. Цокотіння Оксаниних зубів, здавалося, скоро почне віддавати в горах луною. Черненкові якщо і було холодно, він, як справжній супермен, цього не показував.

— Повертаємося до Шешор, — запропонувала Оксана. — Там до когось напросимося переночувати, пояснимо ситуацію. Аби ще подзвонити…

— Запросто! — вигукнув Максим, витяг із кишені телефон, натиснув на кнопочку, засвітлюючи віконечко монітора і малесенький ліхтарик.

Та відразу ж розчаровано промовив:

— От чорт! Покриття немає!

Справді — стільниковий зв’язок зник. Зробивши кілька кроків уперед, Білан переконався: вони опинилися в якомусь зачарованому колі.

Він знову чортихнувся.

— Ти того… Обережно з чортом, — попередила з темряви Оксана. — Я чула, тут це не прийнято. Можна справді біду накликати. Давайте просто повернемося ближче до людей. Може, у самих Шешорах телефон таки запрацює. Ні — до завтра доживемо, а там якось…

Її пропозиція мала сенс. Якби не Черненко, вони б так і зробили. Та в Дениса щодо цього була своя думка, і на чужу хлопцеві було абсолютно начхати, принаймні зараз.

— Кажеш, з чортом обережніше? — просичав він. — Біду накличемо? Я точно знаю, хто біду вже собі накликав. Наші донецькі друзі, чорт би їх забрав!

— Знову! — дорікнула Оксана. — Обережніше з язиком, хлопці, дуже вас прошу!

— Не знаю, що вони собі там придумали, — Денис таки не слухав її. — Зате я вже все придумав. Тут тридцять кілометрів, слабаки! До ранку не чекатиму — просто зараз наших нових друзів знайду і хай вони мені пояснять, для чого було так усіх підставляти!

З цими словами Черненко швидкими кроками пішов уперед.

— Стій! — крикнула Оксана. — Не клей дурня!

— Дарма, — зітхнув Максим. — Тепер його вже не завернеш. Це ж танк без гальмів. Стрельне щось у башту — все, гаси світло…

— Тут і так світла нема, — промовила Оксана. — Не кинемо ж ми його в темряві серед лісу та гір, — трошки подумавши, додала: — Може, Денис у чомусь правий. По дорозі машину попутну зупинити реально. Лише початок десятої вечора.

Зовсім нічого не розуміючи, Максим покірно потупцяв за Оксаною. Тепер уже він не збирався кидати дівчину серед глупої ночі на дорозі. Єдине, що втішало в усій несподіваній і справді дурнуватій пригоді — місцевість тут не глуха, давно обжита, і якщо триматися дороги, заблукати трьом київським школярам буде важко. До того ж, рано чи пізно вони повинні зайти туди, де стільниковий зв’язок запрацює.

Тим часом Оксана наздогнала в темряві Дениса. Білан, у свою чергу, наздогнав Оксану. Якийсь час трійця мовчки крокувала, намагаючись триматися середини дороги. Потім Максим подумки вилаяв себе останніми словами, стягнув на ходу светра і простягнув дівчині. Та не особливо опиралася, простягнувши хлопцеві свою курточку. Вона виявилася Біланові замалою, до того ж абсолютно не гріла. Тому він просто накинув її на плечі.

Ніхто з них не стежив за часом. Тому, коли раптово почався дощ, який дуже скоро перейшов у справжню зливу, ніхто з трійці не зміг визначити, скільки вони вже в