Страшні історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

Максимова мама стояла на порозі, тримаючи на руках симпатичного пікінеса.

— Ці собачі клопоти ніяк не скінчаться, — сказала вона. — Оце так увійшла в роль рятівниці чотириногих, що зірвала зі стіни свіженьке оголошення. У нашому районі недалеко від скверу хтось собачку загублену підібрав. Добрі люди оголошення розклеїли: «Знайшовся собака, пікінес», номер свій залишили. Я згадала, як ти, любий, дзвонив комусь із приводу загубленого пікінеса, і зголосилася. Ось, принесли. Я правильно зробила?

Черненко і Білан перезирнулися.

— Мамо, ти молодець! — проголосив Максим. — Ніхто з нас не вчинив би мудріше!

— І наша Таня сьогодні буде щасливою, — підсумував Денис.

Київ, травень 2008 р.

Якщо Максим Білан гордо скаже комусь, що він уже весь світ об’їздив, не вірте йому.

Хоча, як на свій вік, хлопець таки встиг побувати в кількох країнах. Був із батьками в Туреччині, Болгарії, Єгипті. Брали вони його з собою минулого року на кілька днів на Різдво до Праги. А взагалі, Білан-старший притримувався доволі прогресивних поглядів. Скажімо, по телевізору говорять: не можна українським батькам брати своїх дітей за кордон на відпочинок. Їхні однолітки здебільшого не мають такої можливості. А щасливці почнуть вихвалятися. Виникне в результаті у дитячих та підліткових колективах напруженість. Так і до відвертої ворожнечі рукою подати.

А ще в журналах пишуть: неповнолітнім українським дітям узагалі рано їздити за кордон, навіть якщо в батьків є така можливість. Навіть за тиждень перебування в іншому світі вони почнуть робити неправильні висновки. Наприклад, що все це — красиве життя, недосяжне і неможливе на батьківщині. Ось і почнуть збочувати на криву стежку швидкого збагачення або еміграції.

Усі ці та інші застереження Білан-старший іменував не інакше, як дурницями. Які вигадують передусім різні боягузи або люди з недалеким розумом. Тато довіряв синові і не боявся, що хлопець почне робити якісь злочинно неправильні висновки лише через можливості його родини раз на рік десять днів відпочивати за кордоном. Його інше хвилювало: Максим, побувавши в Празі, Анталії, Бургасі та Луксорі, ще жодного разу не бачив в Україні нічого, крім Києва та Львова, куди якось поїхав із класом на одноденну екскурсію. Тому зрозуміло, чому тато охоче погодився відпустити Максима в Прикарпаття разом із групою «Гурт Тіни».

Хлопець не вдавався в подробиці й вирішив не розповідати татові дивну історію про кімнату з привидами, які заважали музикантам готуватися до фестивалю шкільних ансамблів. Тоді вони з Денисом Черненком змогли з’ясувати, що до чого, і назавжди вигнати нечисту силу з репетиційної бази. Ну, а після цього «Гурт Тіни», музиканти якого стали їхніми з Черненком друзями, легко здобули головний приз фестивалю — поїздку в Прикарпаття на такий же фестиваль шкільних ансамблів, тільки тепер уже — всеукраїнський.

Путівку давали на семеро осіб. Передбачалося, що шестеро будуть музиканти-підлітки і один — дорослий. Учитель або хтось інший, хто супроводжує групу. Дорослий знайшовся — Тарас Петрович Боровець на прізвисько Бульба, учитель музики з їхньої школи. Музикантів у «Гурті Тіни» четверо. Лишається як раз двоє вільних місць. Тому Білану і Черненку як друзям музикантів, запропонували поїхати з ними. Буде така собі група підтримки.

— Якщо пощастить, і все піде добре, — з таємничим виразом обличчя пояснила хлопцям солістка «Гурту Тіни» Оксана Дорошенко, — то років за три цей фестиваль уже буде міжнародним. А ми, якщо знову не посваримося через дурнуватих привидів, прорвемося на міжнародний рівень.

— Клас! — Максим тоді не знайшов, що ще сказати.

Черненко — той узагалі промовчав. Для нього оте «міжнародний рівень» однаково нічого серйозного не означало. За кордоном він ніколи не був. І, за власним його переконанням, навряд чи побуває. Родина Черненків жила без батька, крім Дениса було ще двоє дітей, мама розривалася між кількома роботами, і їй просто не було коли, як і за що їздити по курортах. Правда, як багатодітна мати, вона час від часу отримувала безкоштовні путівки від профспілки. Тому частину літа Денис разом із меншими братиком і сестричкою, двійнятами Колею і Олею, сидів у селі в бабусі. А частину обов’язково проводив десь у санаторії — або під Києвом, або на Полтавщині. Якось їх навіть у Закарпаття на оздоровлення возили.

Тому Денис і не бачив нічого особливого в тому, що він може кудись поїхати з дому на якийсь час та спокійно бути далеко від мами. Яка, між іншим, теж від нього відпочивала. Тоді як мама Максима, почувши, що її сина запрошують поїхати на фестиваль у Прикарпаття разом із якимись шкільними музикантами, мало не зомліла. І перша фраза, яка вирвалося в неї, була:

— Ні! Думати забудь!

— Чому, мамо? — Максим був розпачі.

— Невідомо, чим там тебе годуватимуть! Отруїшся — де тобі в горах лікаря шукатимуть? І хто буде шукати? Вчитель музики чи цей твій дружок Черненко з бандитськими замашками?

Максим ще не міг точно сказати, справжній йому друг Денис чи вони просто товаришують. Але за «бандитські замашки» щиро образився.

— Та ніякий він не бандит! Нормальний хлопець, спортсмен, ні з ким сумнівним не водиться!

— Все одно! — вперлася мама. — Ти в горах загубишся!

Тут уже не витримав тато і взяв ситуацію в свої руки.

— По-перше, Прикарпаття вважається екологічно чистою зоною. І годують там краще, ніж у Києві. Ти тут, у столиці, м’ясом швидше отруїшся, ніж у карпатських селах. По-друге, Денис Черненко може бути ким завгодно, але ніяк не бандитом. Якщо він пише з помилками і не так вихований, як наш із тобою син, це