Страшні історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

Більше, ніж запрошенню в Карпати, зрадів Максим зараз дзвінку на урок. Оксана побігла до свого класу, він понуро пішов до свого.

І раптом завмер просто біля дверей.

Що там це дівчисько сказало про вуха?.. В одне… в друге… Тунель…

Припущення, яке несподівано прийшло в голову, відразу здалося божевільним. Та що більше думав Білан, то менше йому так здавалося. Перевірити його можна лише одним способом.

Ризикованим — проте правильним.

Хотілося почати негайно. Однак Максим вирішив не поспішати, аби все ліпше продумати і підготувати.

До того ж увечері на нього чекала добра новина. Мама, побачивши, як син возиться з оголошеннями, нічого йому не сказала. Але зранку знайшла через довідку якусь службу, що дає притулок загубленим тваринам і заодно розшукує їхніх господарів. Треба ж таке: виявляється, звільненого хлопцями ньюфаундленда вже кілька днів активно шукали. Навіть у притулок песика везти не довелося. Господиня примчала за своїм улюбленцем просто додому до Біланів, на очах у всіх виціловувала собачку, радісно дозволяла облизувати своє обличчя, а Білану-старшому намагалася тицьнути якісь гроші. Тато відмовився. І тоді щаслива жінка, попросивши поглядіти її пса ще кілька хвилин, вихором вилетіла з квартири і повернулася з величезним тортом.

— Бачиш, усе ж таки добре діло зробили, — глибокодумно сказав тато.

Максим із ввічливості скуштував шматок призового торта і зачинився у своїй кімнаті, старанно роблячи вигляд, що нічим не переймається. Та наступного дня після школи він, традиційно залишивши наплічник у Бабусиній Хаті, подався на знайому вже околицю, на Корчувате, до «човнярського кладовища».

Цього разу він готувався старанніше. Незважаючи на теплу погоду, знайшов у шафі свої старі штани з цупкої тканини, важкі осінні черевики і грубий светр. У праву кишеню засунув складений ножик із широким лезом, у ліву — ліхтарик і ще одну річ, вузеньку та пласку.

До бою готовий.

Вийшовши з маршрутки в потрібному місці, Максим відразу збочив зі стежки в лісосмугу і, скрадаючись, наче воїн-командос із телевізійного бойовика, перебіжками наблизився до знайомого вже паркана. Тепер треба підстрибнути, схопитися на верхню частину, підтягнутися… Отут і виникли перші труднощі.

Виявляється, Максим не розрахував. Важкий одяг, особливо — черевики на ногах, робили неспортивного хлопця ще більш незграбним. Боячись наробити зайвого шуму, Білан вирішив учинити інакше — обійти огорожу збоку. Бути такого не може, щоб ця сітка опоясувала територію по периметру замкнутим прямокутником.

Припущення виявилися правильним. Нижче, з правого боку, почався невеличкий спуск і утворився такий собі рівчачок. Дві стандартні секції огорожі ніхто не додумався, та й не було особливої потреби, доточувати до дна рівчака. Через те хлопець Максимової статури цілком спокійно міг нахилитися, лягти на землю і підлізти під огорожею, проникнувши на заборонену територію в такий нехитрий спосіб. Так Білан і зробив.

Звівшись на ноги, Максим рушив ліворуч, до місця, де таборилися крадії. Можна було дістатися туди по прямій. Такий шлях нібито був безпечніший — хлопець ще не зустрів жодного собаки. Та він із якихось міркувань зробив невеликий гак і тепер простував не до вагончика, що вже бовванів між деревами, а в бік човнів, котрі стояли на приколі.

Що б Максим там собі не замислив, його плани лишитися непоміченим провалилися в одну мить. Варто було хлопцеві порівнятися з першим перекинутим догори дном човном, як із-за нього висунулася голова пса, в роду якого колись була породиста кавказька вівчарка. Вишкіривши гострі зуби, пес гаркнув, хоча нападати на гостя не поспішав. Максим закляк, ноги ніби приклеїлися до землі. Собака гаркнув ще раз, тоді мовчки втупився в прибульця, навіть зацікавлено схилив на бік голову з гострими вухами. Кінчик лівого, як помітив Білан, був відірваний, відрізаний чи відкушений.

Максим зробив крок уперед.

Пес знову погрозливо загарчав.

Набравши в легені повітря, Максим зайцем рвонув уперед, під прикриття човнів. Прудкості ногам додавав лютий гавкіт — собака переслідував чужака. Не встиг Максим пробігти і десяти метрів, як із лівого боку на нього з шаленим гавкотом кинулися ще дві собаки — прудкий, мов чорна блискавка, доберман та рудий пес невідомої породи, очі якого, навіть при сонячному світлі, палахкотіли нездоровим жовтим блиском.

Хлопець шарпнувся праворуч. Із-за човнів, схарапуджені гавкотом, вистрибували нові й нові чотириногі володарі території. Мить — і за Максимом гналася вже ціла зграя. Чиїсь зуби навіть шарпнули втікача ззаду за ногу, та цупкі штани з першого разу прокусити не вдалося. Оточений півколом різношерстих та однаково лютих псів, Білан біг уперед, не стримував відчайдушного крику і думав лише про одне: швидше б дістатися до остова старого облупленого катера.

Добіг. Не скочив — злетів на сходинки. З усієї сили стрибнув з борту на дно човна, який примостили поруч. Покате днище стало його порятунком: оточивши човен і гавкаючи на хлопця, що примостився зверху, собаки, за всього бажання, не могли застрибнути туди.

Так само як Максим — злізти звідти.

Порятунок прийшов несподівано.

Якщо появу Огородникова в незмінних плямистих штанах та його усміхненого спільника Артура в так само незмінній кепці з козирком можна назвати порятунком. Але в такій ситуації злі люди були бажаніші за собак.

Чоловіки якийсь час стояли, склавши руки на грудях, і дивилися на те, що відбувалося, з неприхованим задоволенням. На крики Максима та прохання забрати собак вони, здавалося, не зважали. Та нарешті Плямистий неквапом наблизився до човна, заклав два пальці в рота і свиснув. Пси дружно припинили гавкати, повернулися в бік людини.