Страшні історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

Уже діставшись до кінцевої зупинки, хлопці глянули один на одного і не стрималися — зареготали.

Хоча сміятися насправді не було з чого. Навпаки, плакати треба. Або якщо не плакати, то серйозно подумати, як у такому вигляді додому добиратися. Денис ще нічого, тільки подряпина на щоці, об краєчок дошки подерся. Весь у пилюці від старого брезенту, але її обтрусити можна. Максим же скидався на паризького волоцюгу-гавроша. Волосся сторчака, руки брудні, обличчя смугасте, мов у зебри — темно-сірий шар пилюки, що налипла на нього, був проораний борозенками поту. Штани і сорочка давали зрозуміти — їхній власник, щонайменше одну ніч ночував десь у стайні. Ну і, звичайно, тхнуло від нього відповідно — зоопарком.

Нічого дивного. Під вагончиком, де ховався Максим, жили собаки.

Тепер, нарешті, хлопці могли як слід роздивитися врятованого песика. Тримати його на руках Максим утомився, тварина виявилася важкенькою. Опустив на землю. Пес відразу почав нюхати хлопців та підстрибувати, намагаючись дістати язиком до їхніх рук.

— Ньюф, — упевнено сказав Білан.

— Чого? — не зрозумів Черненко.

— Ньюф, кажу. Ньюфаундленд. Це порода така, досить цінна.

— Ти звідки знаєш? Скажи ще, що в собаках розбираєшся.

— А якби розбирався — що з того? — образився Максим. — Я, правда, не дуже розбираюся. Просто такий собака в наших сусідів двома поверхами нижче. Мама з сусідкою приятелює, а для тієї її улюбленець — усе. Годинами про нього говорити може. Слухай, — він критично глянув на Дениса, потім — на себе, тоді — знову на Дениса. — Давай краще пішки підемо до шосе. Хоч провітримося трохи. Я в такому вигляді в маршрутку не полізу.

Денис знизав плечима. Ляснувши долонею себе по стегну, він свиснув собаці. Той охоче задріботів поруч із рятівниками. Обтрусившись, як могли, хлопці неквапом рушили до шосе. По дорозі заодно був час і поговорити.

— Дещо я зрозумів, але не все, — почав Максим. — З того, що вдалося почути, роблю такий висновок. Ці двоє крадуть собак, а тоді через деякий час повертають їх власникам. Звичайно, за гроші. Обставляють усе це так, ніби вони працюють у найкращих традиціях Ейса Вентури, детектива, який шукає домашніх тварин.

— Де це такий є? — перебив приятеля Денис.

— Ніде. Кіно таке часто по телеку показують, — пояснив Максим.

— А-а, — протягнув Денис. — У мене немає часу дурню всяку дивитися…

Крім футболу, боксу та репортажів із автоперегонів, Черненко справді мало що дивився по телевізору. Він цього ніколи не говорив Білану, хоча той про щось подібне здогадувався.

— Ну його, цього Вентуру, — відмахнувся він. — Словом, ця шалена парочка діє, як я собі думаю, відразу двома методами. Перший: вистежують і крадуть породистого собаку, а потім якимось чином виходять на вбитого горем хазяїна і пропонують свої послуги пошуковців за певну винагороду. Другий: дають у газеті вже знайоме тобі оголошення «Знайду собаку». Убитий горем любитель тварин телефонує. Артур докладно розпитує про пса, по можливості вимагає фото. А тоді відбувається найцікавіше — вони знаходять і крадуть собаку тієї ж породи! Таким чином, просто підміняючи її.

— Звідки ти це взяв? — недовірливо глянув на приятеля Черненко.

— На таку думку мене навів сам Артур. Коли я обмовився, причому — цілком щиро, що не зможу відрізнити двох собак одного віку і однієї породи, він неабияк зрадів. Коли ми з ним балакали, я не звернув на це уваги.

— Слухай, але ж собака впізнає хазяїна. Значить, чужа собака чужу людину не визнає своїм двоногим другом, — засумнівався Денис.

— Правильно. Здебільшого так і є. Тільки ти не враховуєш, що собаки бувають різних порід. З доберманом, вівчаркою чи бульдогом такий номер навряд чи пройде. Та з цими псами наші крадії навряд чи зв’язуються. А ньюфаундленд, сенбернар чи інші, менш агресивні собачки — саме те. Правда, крадії полюють насамперед на тих песиків, яким простіше знайти заміну. Наприклад, із пікінесами, як я встиг почути, могли виникнути проблеми. Хоча цій нечистій парочці вже вдалося провернути кілька успішних оборудок. Бізнес, погодься, шалених прибутків не дає, зате — стабільний, коли його поволі розвиваєш та вдосконалюєш. До речі, там, за вагончиком, є ще один сарай. Думаю, в ньому шахраї тримають викрадених, так би мовити, на замовлення собачок.

— Ну, а цього друга чому перенесли окремо? — Денис кивнув на ньюфаундленда, що дріботів тепер трошки попереду.

— Поки що не знаю, — Максим почухав потилицю брудною рукою. — Швидше б уже пройти, від цих ароматів мене зараз знудить.

Йти пішки на Чоколівку хлопці, звісно, не наважилися. Так само не були впевнені, що їм вдасться проїхати в транспорті з собакою без повідка.

Тому, зважаючи на безвихідність ситуації, Білан із першого ж телефону-автомата подзвонив батькові. Мобілку йому обіцяли подарувати на осінь. Мама застерігала: не треба передчасно балувати підлітка. До того ж Максим не вештався містом. Та телефонну картку йому все ж таки видали про всяк випадок.

І ось він, той випадок…

Побачивши свого сина-відмінника в компанії Дениса і невідомо звідки видряпаного породистого собаки, Білан-старший ледве утримався від допиту.

Хоч його дуже цікавило, чому Максим опинився після школи не вдома і навіть не в Бабусиній Хаті, а на околиці Києва. Та ще й у такому вигляді. Проте він обмежився коротким: «Сідайте!», всю дорогу мовчав і завіз усіх до Бабусиної Хати. Максимові дуже кортіло змити з себе бруд та порох першим, але він пустив