Страшні історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

Нічого. Навіть маленького цуценяти. Навіть обдертої дворняги.

На плече Максима ззаду лягла важка рука Плямистого.

— Бачите, пане майор, то все злі люди на мене наговорюють. Придумають же таке — я собак краду. Цікаво, кому це в голову стукнуло? Не знаєш, хлопче?

Коротке стискання плеча — і Огородников забрав руку. Максим повернув голову. У сутінках їхні погляди зустрілися. Нічого хорошого хлопець у очах Плямистого не прочитав.

Назад поверталися, мов обпльовані.

На зворотному шляху собача зграя знову обгавкала машину, а охоронець, ніби знущаючись, знову віддав честь. Хлопці не знали, що треба говорити. Замовк навіть звільнений пес. Замість них заговорив міліціонер. Причому — не до Максима, а до Білана-старшого, і це ще більше засмутило, навіть принизило хлопця.

— Твоєму синкові не могло все це привидітися?

— Давай разом поміркуємо, — спокійно відповів тато. — Обидва ці гаврики кудись зникають після школи і під вечір дають про себе знати. Обоє брудні, трошки перелякані…

— Не перелякані! — не стримався Максим.

— Мовчи, — не озираючись, кинув через плече Білан-старший і повів далі: — Значить, брудні, перелякані і з чужою собакою на руках. Схожа ця пара жартунів на нас у їхньому віці, коли ми гралися в козаків-розбійників?

— Сьогодні ніхто про такі ігри навіть не чув. Кажу тобі, як знавець, — переконливо мовив міліціонер.

— Таким чином, із доброго дива хлопці на інший кінець міста не подалися б, згоден? — майор кивнув. — До всього, вчора мій відмінник пообіцяв одній маленькій дівчинці розшукати її песика. Ну, нарешті я сам особисто знайшов учора в рекламній безкоштовній газеті те дивне оголошення, з якого все і почалося. Значить, дещиця правди у сказаному все ж таки мусить бути.

— Згоден, — сказав майор. — Місце моторошне, наче з паралельного світу. Не кожен дорослий туди просто так зайде, не кажучи вже про школярів. Дещиця правди є. Ось тільки собак у сараї нема. А значить — жодних доказів на підтвердження їхніх слів.

— Так і Артура там ми не зустріли! — знову втрутився Максим.

Замість відповіді майор витягнув з кишені мобільний телефон, з бардачка — ту саму газету, яку Білан-старший завбачливо прихопив із собою, знайшов потрібне оголошення, набрав номер.

— Ось, самі можете переконатися — вимкнено! Навіть якби я прямо запитав у цього Огородникова, чи не він давав таке оголошення, він би у ліпшому випадку показав власний телефон, номер якого зовсім інший, у гіршому — заявив би: «У мене взагалі телефону нема!» Тепер, після сьогоднішнього візиту, навіть якщо наш новий знайомий і займався чимось подібним, справи він тимчасово згорне. Тому і Артура вашого легендарного ми не зустріли.

— Невже нема виходу? — розгублено пробелькотів Максим.

— Принаймні, я його не шукатиму, — відповів міліціонер. — Усе, від мене залежне, я зробив. Більше ніхто з вас зробити не зможе. Тому, хлопчики, краще забудьте про все. Хочете добру справу зробити — пошукайте власника цього ньюфаундленда. Запросиш на чай? — майор легенько торсонув Білана-старшого за плече.

— Про що мова! — вигукнув той, і решту дороги чоловіки говорили про своє.

Хлопці ж попрощалися до завтра. Собаку нагодувала Максимова мама, а сам Максим, аби відволіктися від сьогоднішньої поразки, справді сів за домашній батьків комп’ютер, написав оголошення, приготував тридцять штук і вклався спати з наміром завтра зранку вийти раніше, аби розклеїти їх по дорозі. Хоча зовсім не факт, що пса вкрали у когось із мешканців їхнього району. Та Максим все одно відчував потребу щось робити.

Ранком, розклеюючи на стінах оголошення, Білан наткнувся на дівчинку Таню. Побачивши його, вона зраділа і відразу запитала, чи скоро він зі своїм другом знайдуть Марту. Зціпивши зуби, Максим вичавив із себе: «Ми робимо все можливе», і цього виявилося досить, аби заспокоїти дівчинку.

До школи вона побігла з хорошим настроєм, тоді як настрій Максима зіпсувався остаточно.

На уроках він був неуважним, та в останні тижні навчального року на таке мало хто зважає. Школа вже жила очікуванням канікул, і навіть малі на перервах голосно хвалилися одне одному, на яке море і коли повезуть їх батьки цього року.

А на великій перерві до Максима підійшла Оксана Дорошенко, солістка шкільного ансамблю «Гурт Тіни». Місяць тому Білан і Черненко допомогли дівчині вирішити одну невеличку проблему, навіть пишалися собою, особливо — коли дізналися, що «Гурт Тіни» таки переміг у конкурсі шкільних ансамблів і тепер, як лавреати, поїдуть у червні в Карпати, на фестиваль шкільних гуртів з усієї України.

— Привіт! Чому такий сердитий? — весело запитала вона.

— Не те щоб сердитий… Настрою просто нема…

— Я тобі його підніму, — загадково пообіцяла Оксана. — На фестиваль може їхати шестеро. Нас у «Гурті Тіни» — четверо. Звичайно, ніхто не втратить, якщо поїде чотири особи. Та якщо є змога запросити ще двох — чому б це не зробити.

— До чого тут мій настрій? — похмуро запитав Максим.

— До того! Ми всі порадилися і вирішили взяти з собою тебе і Дениса. Ви заслужили, бо тоді справді допомогли нам.

— Пусте, — махнув рукою Білан.

— Для тебе — пусте, для мене — ні, — голос Оксани звучав переможно. — Скажи ще, що нікуди їхати не хочеш.

— Хочу, звичайно, — Максим говорив правду. — Дякую. Черненко, напевне, теж до стелі від щастя стрибатиме.

— Щось не бачу я радості, — з удаваною підозрілістю промовила Оксана. — Добре, це до тебе ще не дійшло. Залетіло в одне вухо, через інше вилетіло. Наче там у тебе якийсь тунель,