Страшні історії - Андрій Анатолійович Кокотюха

Відсапавшись, Максим легенько стукнув кісточками пальців у стіну.

— Чого? — глухо відізвався полонений.

— Погані наші справи.

— Без тебе знаю, — почулося у відповідь.

— Вибиратися треба.

— Теж правильно. Тільки як?

— Спробуй, як граф Монте-Крісто. Знаєш такого?

— Щось чув, — після паузи відповів Денис. — Він десь золото знайшов.

Навіть у такій ситуації начитаний Максим Білан не зміг утриматися від короткої просвітницької роботи.

— Ех ти — золото… Він із замку Іф утік. Там п’ятнадцять років за брехливим вироком сидів, та все одно вибрався. Коли читати навчишся, а не тільки букви вивчиш, дам тобі книжку…

— А я тобі дам у чоло! — люто прошипів зсередини Черненко. — Знайшов час для уроків літератури! Теж мені, грамотій! Якщо хочеш знати, я все, що мені треба, вже давно прочитав!

— Ну, значить, книжки некорисні були, — відпасував Білан. — Слухай, як хочеш мені у чоло дати, спочатку вилізь звідти. А для цього доведеться підкопатися під ці дошки. Тут же, я бачу, фундаменту нема. Рий яму, я звідси допоможу. Пролізеш, інакше — ніяк.

— А чим я… — почав Денис, та Максим цикнув на нього і сам принишк. Від дальнього сараю повертався Артур. Підійшовши до вагончика, жбурнув під нього порожнє відро, забіг сходами і зник усередині.

— Ф-фу-у-у! — Максим витер спітніле чоло. — Як не собаки, то люди. Не знаєш, кого боятися більше. Після цього ми точно будемо нерви електрикою лікувати. Читав я про такі штуки…

— Слухай, ти, довідник ходячий! — не витримав Черненко. — Потім про все мені розкажеш, якщо я слухати захочу! А зараз думай, чим мені землю довбати!

— Там у тебе нічого придатного нема? Глянь-но…

— Та все вже передивився, — відгукнувся полонений. — Якийсь песик у мішку. Для чого його сюди приперли, сам не знаю.

— Песик, кажеш? — стрепенувся Максим. — Так-так-так… Ну, для чого його сюди принесли, я тобі потім поясню. А поки що спробуємо одну штуку. Не вийде — то не вийде.

— Е, ти що там задумав? — насторожено запитав Черненко.

— Зараз, почекай хвильку…

Пересуватися ворожою територією для Максима стало вже звичкою. Дослухаючись до кожного шурхоту, хлопець знову підкрався до вагончика, потягнув до себе миску з собачою їжею. Буян хоч і мав велику пащу, та, мабуть, виявився не таким уже й голодним. У мисці залишилося ще трохи м’яса, змішаного з крупою, та головне — чорний пес, очевидно, вирішив залишити на потім хрумку кісточку.

Узявши її двома пальцями, Максим перебіжками повернувся назад, притулив кістку просто до щілини між дошками, звелів полоненому:

— Випускай пса!

Нічого не розуміючи, проте за звичкою довіряючи напарникові, Денис міцними пальцями розв’язав вузол на мішку, взяв його за нижні краї, потрусив. Зсередини вибралося на волю чорне, широколобе, висловухе, невеличке на зріст кремезне собача. Воно із дзвякотом кинулося до визволителя, та знадвору покликав Максим:

— На-на-на! Песику, сюди! На-на-на!

Зачувши кістку, широколобий кинувся на запах. Його чорний ніс устромився в щілину, гострі зубки клацнули.

— Бери! Бери! — підбадьорював його Білан.

Полонена тварина виявилася вправнішою за полонену людину. Міцні передні лапи собаки кігтями вчепилися в землю, активно запрацювали, підкопуючись під дошку. З того боку Максим постукував кісткою по дошці, розпалюючи зголоднілу тварину. Якийсь час Денис дивився на пса, а тоді почав допомагати йому руками.

Так спільними зусиллями вони підкопали під дошками невеличку ямку. Ґрунт тут виявився м’яким, наполовину піщаним через близькість затоки, тому робота йшла швидко. Зі свого боку почав рити землю руками Максим.

Нарешті викопалася ямка, у яку цілком зміг просунутися песик, що він швиденько і зробив. Віддавши йому приз — заповітну кістку, Максим розгріб ще більше землі. З того боку сопів Денис. Звичайно, для того, аби проліз хлопець, довелося б іще рити і рити. Та, як зажди буває в подібних випадках, знайшовся інший, більш простий вихід.

Узявшись рукою за звільнений край дошки, Білан спробував трошки похитати її. Пішло. Він потягнув сильніше. Зрозумівши все без слів, Черненко спочатку штовхнув дошку рукою зсередини, а тоді ліг на спину і, примірившись, швидко стукнув по ній ногою. Піддалася вона з другого удару, і Максим, схопившись за край обома руками, рвонув на себе.

Є!

Тепер дошка теліпалася лише на одному, верхньому цвяху. Відхиливши її набік, Максим запитав:

— Пролізеш?

Замість відповіді, худенький та верткий Денис просунув через отвір спочатку плече, а тоді протиснувся сам. Ось вона — свобода! Та радіти не було коли: звідсіля треба було швиденько забиратися.

Не втримався Максим — підхопив звільненого собаку на руки. Денис невдоволено глянув на нього, та промовчав — уже встиг відчути смак неволі. А песика ще й у мішку тримали…

Зараз би розвернутися і робити звідси ноги. Та ні: хоч як поспішали обидва, Білан затримався ще трохи. Передавши задоволеного пса Черненкові, він акуратно прилаштував вибиту дошку на місце, стараючись втрапити цвяхом у дірочку. Коли це вдалося, задоволено оглянув свою роботу.

— Собаку тут лишати не годиться, — пояснив він. — Але ж пес дошку не вивалить. Підкопатися під стіну може, з дошкою не впорається. А людина в цей лаз не протиснеться. Все зрозуміло?

— Та зрозуміло, паняємо звідси! — квапив Денис.

Назад повернулися без перешкод і на диво швидко. Білан навіть здивував приятеля — протиснувши